(Виходить)
Лодовіко
І це той мавр шляхетний, що його
Сенат за бездоганного вважає?
Це той шляхетний дух, це та істота,
Якої зворушить не може пристрасть?
Це доброчесність та тверда, якої
Ні куля випадку, ні стріли долі
Ні ранити не можуть, ні вразити?
Яго
Змінився дуже він.
Лодовіко
Чи при собі?
Чи розум не потьмарився йому?
Яго
Він те, що є. Засуджувать не смію.
Дай бог, щоб він був тим, чим міг би бути,
Але не є!
Лодовіко
Як? Бить свою дружину?
Яго
Звичайно, негаразд; та я бажав би,
Щоб не зробив він гіршого нічого.
Лодовіко
Чи завжди він такий? Чи це той лист
Так схвилював йому гарячу кров
І вперше викликав гидкий цей вчинок?
Яго
На жаль! Нечесно те було б, якби я
Розповідав, що бачив я і знаю.
Пильнуйте, то побачите самі;
Його учинки власні вам покажуть
Все без моїх пояснень. Стежте добре
І примічайте, що то буде далі.
Лодовіко
Як жаль, що я у ньому помилився!
Виходять.
СЦЕНА 2
Кімната в замку.
Входять Отелло й Емілія.
Отелло
То ви не бачили нічого?
Емілія
Не чула і підозри я не мала.
Отелло
Та з Кассіо ви ж бачили її?
Емілія
Але не бачила лихого в цьому,
Бо чула кожне слово з їх розмови.
Отелло
Як? То невже ніколи не шептались?
Емілія
Ніколи, генерале.
Отелло
І від себе
Вони не відсилали вас?
Емілія
Ніколи.
Отелло
По віяло, по маску, рукавички?..
Емілія
Ніколи, генерале.
Отелло
Дивно!
Емілія
Я
Готова поручитися за неї
Душею власною. Якщо у вас
Інакша думка — геть її відкиньте!
Вона даремно серце вам турбує.
Коли думки такі навіяв вам
Якийсь негідник — хай впаде на нього
Прокляття з неба, кара, як на змія!
Якщо вона не чесна і не чиста,
Якщо вона не вірна — о, тоді
Нема чоловіків щасливих зовсім,
І найчистіша із жінок тоді —
Брудна, як наклеп!
Отелло
Попросіть її.
Емілія виходить.
Сказала досить. Звідниця звичайна
Сказала б стільки ж; хитра шльондра... Так...
Вона — замок і ключ огидних тайн!
А теж навколішки ставати вміє
І молиться — я бачив часто сам!
Входять Дездемона й Емілія.
Дездемона
Чого бажаєте, мій володарю?
Отелло
Ідіть сюди, голубко!
Дездемона
Що таке?
Отелло
Я хочу глянути вам просто в вічі...
На мене подивіться!
Дездемона
Ах, яка
Жахлива примха!
Отелло
(До Емілії)
А тепер, синьйоро,
Прошу: мерщій беріться до роботи!
Облиште полюбовників; замкніть
Всі двері; а коли хто йтиме — враз
Покашляйте: кхи, кхи! Або гукніть!
О, ви майстерна, звіднице, у цьому!
Ну, швидше! Забирайтесь!
Емілія виходить.
Дездемона
Я благаю...
Навколішки благаю, поясніть,
Що означають ці слова? Я чую
Лиш лютий гнів страшний у вашій мові,
А слів не розумію...
Отелло
Хто ти, ну?
Дездемона
Дружина ваша, мій синьйоре, я;
І віддана, і вірна вам дружина.
Отелло
Заприсягнись тепер
І засуди себе, адже й диявол,
Як гляне у твоє небесне личко,
Вхопить тебе, напевно, побоїться...
Тож засуди сама себе подвійно:
Заприсягнись, що чесна ти!
Дездемона
Мій боже!
Ти відаєш єдиний — правда це!
Отелло
Бог відає, що ти уся зрадлива,
Як пекло!
Дездемона
Перед ким, скажіть, мій пане,
І з ким? І як зрадлива я?
Отелло
Іди!
Ох, Дездемоно! Геть!.. Іди! Іди!
Дездемона
О день страшний! Чому у вас ці сльози?
Невже то я, мій пане, їх причина?
Ви думаєте, може,— батько мій
У тому винен, що вертають вас
В Венецію? То не виніть мене:
Адже від нас обох він одвернувся.
Отелло
Якби на те була небесна воля
Мені послати випробу найтяжчу;
Якби лились дощем і горе, й сором
На голову мою простоволосу;
Якби загруз я в злиднях аж по вуха
І сковано було б мене й усі
Мої надії разом,— о, тоді
Знайшов би я в якімсь кутку душі
Терпцю хоч краплю; та зробити з мене
Опудало недвижне, щоб на нього
Ліниво пальцем тикала зневага...
Та й це б я стерпів... Легко, дуже легко!
Але щоб тут, де зберігав я серце,
Де все моє життя, без чого — смерть;
Де джерело, з якого б'є життя
І без якого висохло б воно,-
Тоді його чи викинь, чи лиши
Багниськом, щоб у нім плодились жаби!..
Тут... Ні, тут відміни свій вид, терпіння,
Рожевоустий, юний херувиме,
І лютим стань з лиця, неначе пекло!
Дездемона
Я сподіваюсь, муж мій благородний
Вважає чистою мене.
Отелло
О так!
Як чисті мухи ті, що по різницях
В мерзоті плодяться й рояться влітку!
О ти, отруйне зілля чарівне,-
Таке солодке, запашне й прекрасне,
Що розум тьмариться,— о, краще б ти
Ніколи й не родилася на світ!
Дездемона
Який же гріх я з незнання вчинила?
Отелло
Невже для того створено оцей
Папір прекрасний, цю чудову книгу,
Щоб тільки написати там "повія"?
Що ти вчинила?.. Що вчинила!.. О!
Ти — сміття людське, вулична ти дівка!
Я б щоки розпалив собі, як горно,
Де скромність обернулася б у попіл,
Якби назвать твої діла надумав!
Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків
І небо міцно затуляє носа,
Заплющується місяць, навіть вітер,
Що на землі нічого не минає,
Цілуючи розпусно,— навіть він
Від сорому в печери заховався
І слухати не хоче... Що вчинила!
Повія безсоромна!
Дездемона
Ні, клянусь!
Клянуся небом, ви несправедливі!
Отелло
Ви не повія?
Дездемона
Ні, клянуся вам
Христом! Як кубок цей лише для мужа
Від дотиків брудних і незаконних
Сумлінно берегти — не значить бути
Повією, я — не повія.
Отелло
Ні?
Дездемона
О ні! Клянусь моїм спасінням?
Отелло
Як?
Чи це ж можливо?
Дездемона
О, рятуй нас, небо!