Ізбігнєв Іванич поклав на плече долоню.
— Такий чекає тебе княжий путь: сумерковий, ледве намічений смолоскипами. Кожний, хто хоче доїхати вчасно до мети, вирушає в дорогу з ночі. Тому слухай: якщо не чуєшся впевненим у дорозі своїй, коли не маєш у собі сили, щоб її освітити, то йди геть з Галичської могили. Хто сліпий душею, тому й удень недоступне сонце.
— Я візьму в путь меч батька мого й він світитиме мені.— Ярослав поспішав струсити з себе моторошність, навіяну зблисками очей, і простяг руку до меча, який подав гридень. З мечем чувся безпечніше... з мечем на колінах йому починала подобатися оця трохи турботлива незвична ніч.
— А ще візьму з собою сокиру гостру, щоб у путі міг зрубати то город, то засіку, то божницю святу. А ще візьму книгу, щоб путь свій засівати добрим і розумним. А ще візьму...
На камінь побіч нього клали приношу: чересло, сокиру, клепало...
— Хай бог помагає тобі, сину Володимирів. А щоб на княжому путі не скрутила тебе гординя, аби ти тямив, що з землі вийшов і в землю підеш, щоб землею снив, землю сокотив і землею, яко отець, піклувався,— сіємо по тобі землею.— Обидва бояри брали з-під ніг пил, дрібні грудки, й посипали Ярославові голову.
Він смиренно хилився, слухаючи, як на волосся й поза обшивку сиплеться порох... слухав і думав: "Та чи поможе це супроти гордині?" Зрештою, дуже скоро пересвідчився, що навіть грудки отчої землі силою-чаро-дійкою не наділені, сила проти гордині у нас самих, і таки тут, на Галичській могилі, мусив з собою боротися... мусив, бо наостанку бояри привели перед нього старця подорожнього, подали жбан з водою і рушник і казали вмити йому ноги.
Мав би це бути доказ любові й служіння людям малим.
Ноги старцеві пахтіли смородом, ступні почервивле-ні саднами й обліплені брудом. Торкаючись до них, Ярослав тамував блювоту й огиду. Ох, з великою охотою пожбурив би в бур'яни жбан, а діда штовхнув би в темінь.
Та покон — як глуха стіна: не обійдеш її, не перестрибнеш.
Пересилив себе.
І тішився, що в малому себе пересилив, бо якщо зміг у малому, то переборе й у великому. Це, очевидно, неабияка мудрість уміти унизитися для того, щоб возвеличитися.
Аж опісля поцілував хрест, і єпископ поклав йому на голову княжий вінець. Ніч прогриміла заздоровицею: — Многая літа-літа!..
Співали всі: співали бояри й отроки з смолоскипами, співали ченці й гридні, і співала чернь поза вогнями смолоскипів. Заздоровниця то розпадалася на окремі слова, то знову єдналася в один голос. Князя несли високо на руках. Було йому незручно й трохи боляче висіти над головами, а все ж серед колотнечі й галасу вловлював у темряві поза ясними колами смолоскипів зблиски уважних, допитливих очей.
Чого вони, оці очі, жадали?
Слова з "Хронографа":
"Приходили до Ярослава посли з Суздаля, через них переказував Юрій: "Ти знаєш, зятю, що не дав мені бог княжити в Києві, сиджу тепер у Суздалі, на краю нашої землі, подібно, як ти сидиш під горами Угорськими. Ми суть твердині, що стережуть землю отчу, і через це рідніші, ніж просто тесть і зять. Тому прошу тя: дозволь руко-месним людям своїм, а також книжникам, смердам-рата-ям, хитрецям-здателям, які схочуть поїхати до мене. Я будую многії города: Юріїв у Полі, Переяслав, Владимир на Клязьмі, Ярославль, Кострому... ото ж люди мені знадобні вельми".
Просив я князя: "Вволи волю Юрієву, подумай про твердиню руську на півночі, по-братньому хай Галич поділиться добром з Суздалем. Браття-бо ми єдиноутробні".
Послухав Ярослав моєї просьби і многим містечанам і смердам з Галича та Перемишля дозволив їхати з мужами Юрієвими".
III
"Навіть брані батька свого Володимира мусив докінчувати молодий князь Ярослав..." — писав Іван Русин у "Хронографі".
Рівні ряди уставного письма шикувалися на пергамені, як вої на ?голі перед тим, коли сурми й роги покличуть їх на смерть.
"...А все через тоту Погоринську волость лилася кров-ця русинів. Так пояснювали в Києві та в Г аличі. Я, щоправда, мислю інакше: не так уже й важливо було для Києва, щоб повернути волинським родичам два-три городки, хосен з них невеликий; Галич теж не вважав, що без Погорині збідніє. Розходилося тут про більше: якщо Галич зречеться Погорині, то далі ходити йому покірливо біля київського стремена, як ходять князі володи-мирські, луцькі, берестейські, чернігівські та многії інші. Коли ж бо втримає їх при собі, то це означатиме, що він розв'язав собі руки.
До мислей цих дійшов я не відразу. Записую їх після січі кривавої під Теребовлею... записую, а душа моя сумнівами повниться. Бо не відаю: тішитися маю, а чи сумувати, що сини поросли пір'ям, і вже слово вітцівське неспроможне визначити синам границю їхнього лету.
Куди вони летять? На зломиголову? До сонця?
Стверджую: старе і спорохнявіле мусить уступити місце новому й молодому. Тільки... уступлення це означає поділ Русі, ослаблення її могуті.
Як бути?
А може, і Києву, і Суздалю, і Полоцьку в Русі Чорній, і Г аличу треба відмовитися від єдності, збитої обручами примусу, і замість неї шукати згоди, заснованої на узах рівності і братерства?
Непереможною, славутною на весь світ стала б земля Руська...
Та хіба осягнуть потребу насущну князі руські? Хіба слово моє проб'ється до їхніх гординею зіпсутих сердець? Хіба покинуть вони товктися на отчій землі, яко дияволи на залізному току?
О земле моя многостраждальна".
"О земле моя многостраждальна, о городе, що звешся Теребовль, напоять тебе князі руські кров'ю руською, а поля навкружні засіють руськими кістками".
"...Списую пергамени не для себе, і навіть не для князя свого Ярослава... пишу для грядущих поколінь, аби на помилках прадідів училися вони розуму, аби не гострили на себе взаємно мечі лише через те, що одного брата мати скупала в Дніпрі, а другого — в Дністрі. Мати ж бо одна, чуєте, нащадки мої далекі!"
"Під князем Ярославом кінь буланої масті тупцював, копитами орав весняну мураву.
Князь Ярослав, приклавши до шолома долоню, зорив пильно поперед себе, жадаючи уздріти в тумані київські полки. Цього теж прагли воєводи, що перетнем оточили князя на пагорбі. Дарма. Густа мряка застеляла видноколо, і тільки здалека долітали людські голоси, долітали глухо, як дзвони з-під води.