І ще було чутно, як стогне під копитами земля.
Велику силу скупчив цієї весни князь київський Ізяслав... скупчив і повів проти Ярослава.
Бо і Ярослав, як і вітець його небіжчик, не поспішав віддавати Погоринь. Ніби й не він просився торік у Петра Бориславича, що, мовляв, хай Ізяслав-князь замінить мені вітця.
...Вони були за пеленою туману, до них іще ні списом не докинути, ні з рожанця дострілити, але їх подих уже віяв ув обличчя галицьких воїв. Віяло, власне, смертю. Ярославу-князю теж, мабуть, спала на думку смерть, що він оглянувся позад себе на власні полки.
Щити оболонь перегородили. Попереду лучники з наготовленими на тятивах стрілами, за ними — озброєні мечами і ратищами пішці. Позаду — комонники. Тисячі наїжачених списів, тисячі шоломів і просто непокритих голів, лопотіння ратних корогов додали Ярославу певності. Долоня стисла у руків'я меча. Князь думав, що мусить сьогодні перемогти... мусить відомстити за поразки батькові під Звенигородом та Перемишлем... і мусить втримати Погоринь. Це справа його честі.
Я сидів на комоні збоку й трішки позаду, звідси було мені видно, як мінилося князеве лице. Я навіть помічав, що його нетерплячка передавалася через остроги коневі. І брав мене від цієї гарячки страх, що недосвідчений Ярослав не впорається сьогодні з ратним ділом. Адже йде на нього не хто-небудь, — Ізяслав іде, той, про якого на Русі говорять, що він з сідла не висідає, а меч кладе під подушку й у своїй ложниці будучи. Ярослав проти нього — дитя... він, хоч знань почерпнув з книг, досвідом ратним не зрівняється з князем київським, перша к це його брань.
Єдина надія на воєвод.
Головний полк галичан очолив великий боярин Сірослав Сірославич, полк правої руки, який складався з перемигилянців та звенигородців — воєвода Ізбігнєв Іванич, полк лівої руки — наємні сербо-болгарські когорти — воєвода Милодан. Усі три були славутні воєводи... і всі три воєводи биті під Перемишлем.
То невже?..
Ні, не буду сумніватися. Мовлять-бо вої: не гоже думати про поразку ще до того, поки почнеться брань. Боєві належить прагнути перемоги.
І мені теж прагнути?
Я роздвоююсь, я розколююсь, бо не відаю, кому вимолювати в господа перемогу: Ярославу чи Ізяславу? Перемога Ярослава звістила б, що заходить слава Києво-го сонця. Перемога ж Ізяславова скувала б руки моєму князю. Зате знаю я достеменно, що не жадаю, аби ні тут, ні деінде лилась руська кров від руського меча. Я знаю також, що сьогоднішнє побоїще ще можна попередити, досить тільки Ярославу послати навстріч князеві київському бояр з словом своїм:
— Повертай полки, великий господине. Віддаю я Погоринь. І хай буде між нами вічний мир.
Я так учинив би, я поїхав би навстріч Ізяславу. Та ба... Моє волання на бранному полі не важить ні резани... на бранному полі слово має меч і рожанець.
Мгла тим часом розвіялась. Вітер небо підмів. На Те-ребовль, на оболонь перед нею сонце сіяло проміння. Ясно як! Очі сліпнуть од блиску шоломів і списів. Здавалося: поміж воями причаїлися тисячі блискавиць, і досить помаху княжого меча, як вони, мов хижі соколи, устремляться назустріч одна одній.
Кияни зупинилися на відстані польоту стріли. Ярослав завмер на своєму буланому коні, і даремно я шукав на його лиці переляку або нерішучості. Губи у нього стиснуті, очі — прищурені. В князеві обізвалася буйна кров руських князів та угорських королів.
Жадав мій князь крові.
Жадав... ніби недавно ми з ним не ткали, як писані рушники, довгі бесіди. А на тому рушнику — милосердя, любов до ближнього свого, осуд братовбивства, потреба конечна миру для Галицьког.землі, плекання науки книжної...
Нині він потоптав писаний рушник.
Нині він жадав крові і був вельми розгніваний, коли
Сірослав Сірославич, шанобливо торкнувшись його коліна, закованого в лати, глухо сказав:
— Зараз брань почнемо, княже. Але до того, поки почнемо, просимо: їдь геть з поля... їдь у Теребовль.
— Що-о! — сіпнувся Ярослав. — Як смієш, боярине? Мій князь, паленіючи від образи, до кінця, певно, не
второпав дивного прохання великого боярина.
— Смію, осподине,— карбував поважно відповідь Сірослав Сірославич.— Не від себе одного говорю, а від усієї братії боярської. Наш рішенець такий: забирай дружину свою молодшу і вертай у Теребовль. Звідти позирай за нами.
Князь то білів, то червонів. Куди ж: до втечі його спонукають?
— Не переч, — продовжував боярин.— Ти молодий єси, княже, і ти у нас один. Якщо учиниться лихе з тобою — і нам, і дітям нашим життя не буде.
Ярославова запальність поступово переходила в розгу-бу, він поглядав на бояр, сподіваючись глузування або ж підступу, а натомість бачив ув очах щиру турботу й навіть любов. Особливо в очах давнього й незрадливого батькового приятеля Ізбігнєва Іванича, якому він вірив.
Тому скорився.
Два отроки взяли його коня за вуздечку й повели в Теребовль. За князем слухняно чвалала молодша дружина.
І тільки-но ми стали на заборолах теребовельських, як у стані галицькому і в стані київському заревли сурми і роги. Дві сили руські, два вітри, виколисані на одинокому древі, рушили... рушили з гамором, з криком, з гучними ударами мечів об щити, рушили, взаємно посіваючи себе хмарами стріл. На полі вище лементу й гуку, вище корогов злетіли перші зойки тих, що впали. По вбитих, потолочених і поранених сунули сліпо й могутньо дві супротивні тисячні лави... в лавах уже пропав страх перед смертю.
Зійшлися...
І була січа велика.
Я тільки загально можу написати, що була січа велика, бо лави, вдарившись грудьми, перемішалися. В цьому, гадаю, була помилка воєводи галицького полку Сіросла-ва Сірославича, який не поставив списоносців за плечима стрільців. Списи зупинили б, як гостра стіна, навалу й дали б змогу кинути проти київських пішців комонників. Але легко мені судити про ратоборськцй хист воєводи із-за теребовельського заборола, великий боярин і так метався на коні... метався, поки не впав чи то від списа, чи від сокири.
Оболонь роїлася шершенями... сам господь бог відає, як упізнавав ворог ворога: пігиці билися з пігицями, комонники, топчучи своїх-таки пігиців, шукали герцю з комонниками. Клич "Киріє елейсон" то вибухав тисячним ревом, заглушуючи дзвін мечів, іржання коней, стогін і зойки людські, то квилив підстреленою чайкою, видобувшись окремо з слабих уст.