Нинішній вечір стояв над Краснополем місячний, ясний. Довгі шпилясті тіні від двох смерек обабіч воріт погойдувались, вітер-бо хитав кронами — і цей химерний рух тіней під ногами зацікавив Василька, як малого; він присів на призьбу під хижею і непомітно для себе піддався їхній ворожбі: здавалося, що пливе ладьєю по озеру. Він стулив повіки, ладья пливла серед тиші і спокою... спокій, як вино, розлився по жилах, і Василько мовби вже не муж у зрілих літах, а унот безжурний, який повернувся після довгих мандрів на отчий поріг, бо тільки вдома на дворищі вітця свого Чагра переживав подібні хвилини спокою і затишної безпеки. Втім, дворище Луки Вістовича було схоже на Чагрове не лише присадкуватою хижею, зрубаною в угли, клітями й оборами для худібки, а насамперед надійною міцністю. "Міцністю?" — опам'ятався Василько, мовби ладья з розгону вдарилася об скелястий берег.— Що залишилось нині в Галичі на місці кріпкого дворища батька Чагра? Лопухи... будяччя. А тут, у господі Луки Вістовича, витає господарський дух, сякий-такий достаток. Хоч... ніби далеко було до того, щоб і тут усе пішло круговерть, коли б господар щасливо не уникнув Вячкових пут? На цьому світі для смерда все тимчасове, химерне, зіткане з павутиння: сьогодні отак, а завтра — інакше. Коби знаття, що буде завтра..."
Василько чув, як рипнули в бігунцях двері, але підняв чоло аж тоді, коли поруч сіла Доброніга. Вона накинула йому на плечі кожух, який чомусь гостро пахтів свіжим хлібом, і сказала:
— Вечорами у нас студено...
Нічого вона особливого ані не сказала, ані не зробила, та й він не був настроєний на плаксивий лад, але проте в горлі заскоботало, на очі набігла сльоза. Певно, сльоза ця недоречна, як і непотрібний був кожух, бо за літо у Вячковому зарубі вив'ялився на семи вітрах. Однак Доброніжина ласка плеснула йому в груди теплом і він зціпив зуби, щоб не вирвався в горла плач. І тільки згодом, вгамувавшись, промовив:
— Тобі б ненавидіти Чагрів треба, Доброніго. Щось подібне Василько говорив недавно Вістовичу, та
одне діло Вістович, чоловік нібито1чужий, а друге діло — Доброніга, яка була йому братовою. Вона, мабуть, давно розірвала мотуззя, яке в'язало її з родом Чагра, для неї це пережите минуле, у Василькові ж мотуззя родове не перетліло, він увесь цей час, відколи вона зникла з Люто-вого терема, вважав її мертвою, а померлі, звісно, навіки залишаються родичами.
В те надвечір'я, коли вони з Лукою Вістовичем дотюпали з кіньми до Краснополя і біля воріт гражди їх зустріла усміхнена жона, Василько не відразу впізнав у ній Добронігу. Й не впізнав не тому, що жона була посивілою і повнотілою. Збила його з пантелику її усмішка на губах, та, власне, все її округле обличчя світилося доброю і спокійною ясністю. Він же запам'ятав Добронігу найвиразніше з того святвечора, коли вони обоє з Лютом гостювали в батька Чагра... запам'ятав пригніченою, покірливо-зів'ялою. Такою вона й жила довгі роки в його пам'яті.
— За що ненавидіти тебе маю? — спитала через хвилину Доброніга.
— Брат мій Лют...— почав було Василько. Доброніга вхопила його за руку, і йому здалося, що цим рухом намагалась перепинити гірку, зайву, може, течію спогадів; у тих спогадах багато пережитого, гіркого... смерть первінця від Люта. Однак жінка мала на увазі інше.
— Хіба ж, Васильку, був у тебе брат... той... — сказала майже пошепки. Він зиркнув на неї заскочено. Осяяне місячним промінням Доброніжине лице було суворим, мовби зорила на нього з старої ікони якась великомучениця. Василько понурився, здогадуючись, що жінка нічого не забула з минулого, і ждав, що зараз почне винити його, увесь Нагрів рід за свою знівечену молодість.— Хіба ж був у старого справедливого Чагра син, якого нарекли таким іменем? — Тепер вона не шептала, слова повнилися голосною безоднею. Аж дивно... як... чим черпає вона з безодні слова, що облиті ярим і свіжим гнівом, ніби й не прошуміли роки, ніби вона назавжди залишилась тією Добронігою, яка сиділа за Чагровим святочним столом і крізь сльози споживала вечерю.— Мислю, Васильку, що був хтось чужий-чужинецький не з вашого роду, той, що зрадив Галич і батько Чагр віддав його на суд містечанам. То чого ж ти тулиш його до себе, родичаєшся і навіть його вину береш на своє сумління, га?
— Одначе був Лют, Доброніго. І він — брат мій. Від цього не втечеш,— заперечив.— Найлегше сказати: зрікаюсь, найлегше вдати, що, мовляв, нічого такого в нашому роді не трапилося. Гадаєш, батько мій Чагр з легкою душею віддав Люта на суд людський? Пам'ять, голубко, це не старий каптан, який можна жбурнути в огонь і з нього лишиться купка попелу. Вчинки братів наших, вітців, дідів і прадідів, як сказав колись книжник Іван Русин, живлять нас або ж гордістю, або палять соромом. Та й ти, Доброніго, донині мучишся мукою, завданою тобі Лютом.
— Він сниться мені ночами,— поскаржилась вона по-жіночому довірливо. — Уже я і свічки ставлю в божниці за упокій його душі. Все 'дно не помагає.
— Коли б свічкою-требою можна було відкупитися від пережитого,— зітхнув Василько.
— А ти... ти як досі жив?
Він чекав цього питання і... не був готовий до нього.
— По-всякому,— відповів спроквола.— При князеві Ярославові сягнув висот. Чула, мабуть: куди ж, будівничий княжий! — посміхнувсь гірко.
— Чого ж кепкуєш з себе? — зауважила Доброніга.— Хіба нечесними стезями прямував до висот?
— Чесними,— відрубав Василько, відчувши нагальну потребу висповідатися,— Князеві города будував, храми; вітцевою сокирою і любов'ю власною до будівничої справи князеві честі доторочував. Отак... А в ту чорну годину, коли розгнуздана юрба палила Настусю, князь пальцем не кивнув, щоб оборонити нашу родину. Я тоді в Перемишлі був... думав: приїду до Галича і першим ділом спитаю Ярослава: "Як то сталося, княже, що віддав єси Чагрову чадь на поток і грабунок?" Потім остиг, зрозумівши, що єсьм сліпцем. Великі світа цього в скрутну годину забувають про малих; їм своя шкура дорога.
— Може, не зміг тоді боронити князь твою родину? Чув же, як воно заварилося.
— Тепер напевно знаю: не міг, Та жаль на князя ношу. Отут! — гупнув кулаком в груди.— Відтоді тримаюсь осторонь князів і бояр. Непевні вони, як болотяні "вікна".