Думка обірвалася. Черлені щити на видноколі розступилися, оголивши на хвилину лаву лучників. Пров не встиг і оком моргнути, як лучники приклякли на праве коліно і сотні стріл — довгих хижих птиць — вдарили дзьобами в передні купи бродників. Іще душі мертвих не долетіли до бога, а вже щити зімкнулися, щоб через хвилину повторити все спочатку. І знову... і знову... Черле-ні щити здавалися Провові пащеками смока, що виригу-вав смерть. У галицьких рядах не було помітно метушні, не чутно войовничих вигуків. Рукомесники від брані просто сповняли свою звичну роботу; звичну і страшну, бо стріли летіли густо й прицільно, бо падали, вжалені ними, люди.
Попереду галицької раті йшов замашний косар...
Стовпище учинилося.
Ніхто нікого в раті Прововій не слухав. Упав, десь воєвода Хваст, падали десятки. Передні, віч на віч здибавшись з косарем, задкували. Задні ж напирали хмарою. У них ще клекотало завзяття, вони спішили вдаритись чолами з ворогом — тоді стріли уступлять місце мечам, рогатинам, кулакам і зубам. Деякі із завзятців таки добігали до галицьких рядів і їх накривали, як віка домовин, черлені щити.
— Господи, прийми їхні душі,— шептав старійшина Пров.
А хтось гукнув:
— Зрада! Нас обійшли!
Зойк, як лихий вітер, як сірчаний вогонь, обпалив воїв старійшини Прова... обпалив і скував руки й ноги, обвуглив бажання до боротьби. Вої ставали зайцями. Випадала з рук зброя. Стиснутий з боків озерцями, спереду і ззаду замкнутий галичанами Провів стан був подібний на табун диких коней, доля яких уже вирішена: ось-ось їх спутають, загнуздають, запряжуть у хомути. Або ж, якщо почнуть опиратися, переб'ють до ноги. А Пров найбільше цього боявся. Він здибив свічкою румака, і полк уперше сьогодні зачув голос свого старійшини:
— Братове!!! Це я, старійшина ваш і отець, мовлю вам: думайте про жон ваших, пожалійте чад своїх! Кидайте зброю — і на коліна! На коліна! Просім у господа оборони, а в галичан — милосердя.
Богобоязливий був старійшина Пров Тиверець.
Старанно виводить на пергамені перо Русинове:
"...У Галичі дзвони грають малиново.
Вбрався стольний город у білі сорочки, відчинив навстіж ворота. Золотий Тік запрудили людські товпища. Добро ж, що днина випала сонячна, недільна — не кличе робота. Не дорікне тобі, чоловіче, ні княжий, ні боярський тіун, що покинув ecu плуг у борозні або жорна в підкліті.
Великдень нині в Галичі.
Сам князь Ярослав з владикою Козьмою та боярами на ганку стоїть і..."
На півслові відклав Іван Русин перо. Думки потекли іншим жолобищем. "Князь — це зрозуміло. А ось малі люди? Чого вони тут, на Золотому Току? З цікавості? Падкі малі люди до видовищ... скрізь падкі: і тут, і в Константинополі. їм би тільки хліба і видовищ. Го-го, видовище сьогодні було неабияке: полки галицькі на чолі з Коснятком Сірославичем повернулися з Придунавуя. Ярослав цвів, як мак. Прилучення Придунав'я князеві та боярам на руку, а люди малі яку користь від цього матимуть? Ніякої. Окрім ріба що затеплилася у них надія: у смерда надія, що, може, вдасться гайнути на нові землі — побори боярські там менші; рукомесний чоловік сподівається, що зросте попит на його вироби; купці галицькі, як вороння, злетяться на торжища приду-найські за свіжою гривною. Дороги тепер безпечні... бродники вигублені... воєвода Коснятко залишив на березі Дунаю цілий полк".
"...і виглядає, коли появиться воєвода Костянтин Сірославич,— писав далі Русин.— Та й чому б йому не виглядати великого боярина. Той привіз князеві з походу нову волость і сотню робів — наловлених бродників, яких Ярослав звелів послати в Краснопіль, Коломию і Дрогобич варити у княжчинах сіль.
Воістину: кожному своє. Бродникам — варниці соляні, старійшинам можних родів тиверських та улицьких — боярські гривни на шиї. їх привезли на возах як бранців, а частували як гостей у стравниці княжій. Ярослав, дарма що молодий, а розум має кмітливий, гнучкий. За столом трапезним праворуч від князя сидів Коснятко, ліворуч — Пров Тиверець, віднині посадник княжий у Придунайській волості".
"Ворон ворону очей не виклює", — зламав Русин гусяче перо й жбурнув його в кут.
Написав Іван:
"В саду моєму сумно. Бо хтось про школи дбав, азбу-ківники із липи вирізав і пік хліби, і новоуків по голівках гладив, втішаючись, що чада містечан убогих пізнають Слово. Тепер же зась!
Що сталось, княже Ярославе? Злякала тебе наука книжна? Чи заважким здавсь тобі урок, який давав навчителю ти Климу?
Єретик він? Речення ворохобнії торочив? І сіяв серед новоуків із людей малих чолату мисль: "Людьми ростіте"? Що лихого є в цьому, захитавсь хіба твій стіл, полки твої ослабли? Хіба не е це честю для князя, що підданих він має тямковитих?
Пусті слова... т'
Бо ти бояр послухав і попів, і Клима ти з учидлища прогнав, на місце же його поставив мніха. І заказав дорогу до учидлищ книжних синам людей малих. Нехай, мовляв, сини купців, старійшин, тіунів, митників і гриднів письмо пізнають. З них слуги виростуть.
А хто ж, мій володарю, роститиме синів, котрі служитимуть Русі, а не князеві?"
Пошо питаю, як малий, у хворого здоров'я?
Глава двадцять перша, з літ минулих
Після ситої вечері Василько, син Чагрів, перехрестившись до почорнілої ікони й стримано подякувавши Добронізі й Луці Вістовичу за хліб-сіль,; мовчки вийшов із тьмавої хижі на дворище.
В обличчя вдарила пружна і студена, настояна на хвої, живиці обкорених бервен, підгірчена вечірніми димами, хвиля гірського подиху. З боку соляних варниць вітер доносив людські голоси, скрип волокодів і тван-ний запах випарів сировиці. "Вдень і вночі, як василіск, ссе піт і кров із робів своїх і смердів мудрий наш князь Ярослав, — майнуло в голові Васильковій. — Тому й сіль солона".
Пора було йти, як каже Лука Вістович, в стебло, тобто спати під оборіг на сіно, Де Доброніга настелила верет і ведмежу шкуру, однак ложе Василька не манило. З тієї днини, коли торговий чоловік єврей Іохім, зваживши на прохання Вістовичеве, подався до Яремичево-го городка, Васильків сон, як сторожкий заєць, щоночі нипає навкруж оборога... сон нипає, а Василько до третіх півнів лежить горілиць з розплющеними очима і в помислах тисячу разів сідлає коня і мчиться назустріч єврейському візку, в якому сподівався уздріти Анну.