"Цікаво, чи відомо йому про це?"— шибнула неприємна думка.
Князь сидів на високому стільці, бильця якого прикрашені майстерно слоновою кісткою, золотом і коштовним камінням; князь сидів прямо, по-молодечому, черлене корзно спадало з правого плеча на коліна. Руки зціпив на перехресті оголеного меча. Обіч — на дзиґлику син Володимирків і зять князя суздальського — Ярослав. За їхніми плечима застигли з корогвами два гридні. Великі бояри порозсідалися статечно на лавах уздовж стін. Вони теж опиралися на оголені мечі. Й мечі оці, й нависле склепіння гридниці, й пронизливе око галки — знамена землі Галицької, що була викладена з різнокольорової смальти на чоловій стіні, й уся ця холодна пишнота не віщували Петру Бориславичу удачі.
— Вітає тебе, княже, волостелин київський великий князь Ізяслав,— почав хрипло.— Вітає й питає про здоров'я.
— Дякуємо,— відповів стримано Володимирко.— Ми при доброму здоров'ї, чого й твоєму князеві зичимо. З чим ти загостив до нас?
— Князь великий Ізяслав прислав мене, боярина свого, до тебе з питанням: коли зволиш віддати Погорин-ську волость?
— Кому віддавати? — прикинувся заскоченим Володимирко.— І чому маю Погоринь віддавати?
Сміявся в очі Володимирко.
Петро Бориславич ждав можливої відмови, але зухвалого глузування... глузування з себе й великого князя київського не сподівався.
— Бо Погоринь неправдою ти узяв...
— Не неправдою, а мечем.
— Торік у Перемишлі ти обіцяв, що городи ного-ринські Волині повернеш. Хресну грамоту на це підписав.
— Підписав, боярине. Ти ж був при цьому і бачив: не міг я відмовити уграм та Ізяславу. Чоботом наступили на горло.
— І хрест цілував,— правив своє боярин Петро.— Гріх матимеш.
— Не єпископ єси, боярине, щоб гріхами мене лякати,— скочив з стільця Володимирко.
— Промовляю до твого сумління, княже.
— Не посольське це діло — дбати про чиєсь сумління Язик у тебе свербить — князеві своєму прислужися.
— Ізяслав і твій волостелин,— випалив зопалу Петро.
— Не визнаю над собою іншого волостелина, окрім бога.
— Гординя рече твоїми устами. Будеш каятися.
— Що! — Володимирко впритул підступив до Борис-лавича. Вдарив кінцем меча об кам'яну долівку. — Довгий язик маєш, Петре Бориславичу, гляди, щоб я не вкоротив. Знаєш-бо: мені це недовго. Прощення проси.
Бориславич потемнів. Шкодував, що необережно сипав словами. Уповав: у Галичі шанують великого князя Ізяслава та його послів. Шанують і рахуються. Тим часом...
Оглянувся, шукаючи підтрики в галицьких бояр. Вони теж споглядали на нього насмішкувато й очікуюче: ждали його посоромлення. О, це далеко не ті галицькі бояри, котрі десять років тому недовірливо й неохоче прийняли в Галичі Володимирка. Князь обдарував їх землями, перестав після галицької ворохоби покладатися у своїх замислах і діяннях на поміч простолюду. Бояри стали опорою його стола; в свою чергу, полки Володи-миркові берегли їх, боярів, од усяких несподіванок. Воістину не дурний вигадав: кріпка рука в князя, надійний стіл його — боярам життя миліше, множиться їх добро. Вростали в землю галицькі бояри. Від неї — сила.
— Ну! — крикнув Володимирко.— Прощення проси. Петро вагався. В якусь хвилю ним володіло бажання
жбурнути під ноги Володимиркові хресну грамоту й вибігти— пріч з гридниці.
"Та чи дійду бодай до порога?"
І схилив покірливо голову.
— Пробач, якщо можеш, княже.
— Ось так, Петре,— змилостивився Володимирко.— Буде це тобі наукою, як розмовляти з волостелином галицьким. Князеві ж своєму передай моє слово: не віддам я волості Погоринської. Моя це земля. Іще передай Ізя-славові: хай стережеться. Я не забув зла, ним спричиненого.
Петро.Бориславич поклав до ніг князя хресну грамоту й відступив до дверей.
Це діялося посеред дня, а при заході сонця, повертаючись з церкви, князь Володимир Володаревич раптом вхопився за серце, поточився... Хтось невидимий — невидимим був день сьогоднішній, тривожний і клопітливий — поцілив стрілою в груди. Пекучий біль розлився по тілу, забило віддих. Думки, що не покидали його ні в церкві, ні отут на переходах, котрі вели до палати, про наступну брань з Ізяславом — а брань почнеться, як тільки-но Петро Бориславич дістанеться Києва — думки, отже, розсипалися, мов іржавий ланцюг, на окремі ланки, врешті, ланки ці теж кудись зникли, уступивши місце болеві й чорноті... а чорноти хлюпнуто в очі цілий кухоль.
— Господи...
Ковтнув повітря і чіпляючись за поруччя, почав хили тися долі. Його підхопили отець Остафій, Сірослав Сірославич та інші бояри, що відстояли з ним вечерню.
— Лічця кликніть! — гукнув отець Остафій.
— Не треба... Доконав ня таки Ізяслав,— устиг вимовити князь.— Сина мого... Ярослава любіть... волость пильнуйте. Це мій вам заповіт. І вмер.
— Ти мудро розсудив, княже,— перший сколихнув застояне мовчання Іван Русин.
— В чому ж мудрість моя? — Ярослав не по-княжому сів на поріг гридниці, яку щойно залишили великі бояри. В думках він припадав до деревища свого батька, що споряджений лежить у придворній церкві.
Така несподівана... така невчасна смерть. Ніби смерть буває колись вчасною?
— У тому, що звелів наздогнати Петра Бориславича у Болшеві й повернути його в Галич... що перепросив за поганьблення, вчинене над ним небіжчиком князем, і засвідчив свою покору князеві київському. Ізяславу цього досить. Брань зупинена, меч кинутий в піхви. Ти врятував од погибелі сотні життів.
— Чого ж бояри мої думні, а найперше Сірослав Сірославич, противилися цьому? Адже ти чув , що казали тут... ніби збочую з второваної батьком стежки? Гаразд, що підтримав мене печатник Остафій.
— Боярська дзвіниця низька, княжа — висока. З неї видніше... Адже було покладено на важниці людські життя. І без цього розлито ріки братньої крові. Ворогам нашим, половцям, це на руку.— Русин говорив з молодим князем як рівний з рівним. Цього домагався сам Ярослав, коли вони заприятелювали після тисменицької виправи. Не мав тоді княжич товариства милішого від Івана Русина та каліграфа Радила Новгородця.— Ну, а стежку, Ярославе,— продовжував Русин,— якщо себе шануватимеш, протопчеш свою, відмінну від батькової. Вочевидь це трудніше, ніж ступати за переднім слід у слід. Зате й честь більша.