Русин з Степанцем теж сиділи в хоромині, я чув їхню присутність. Зрештою, Степанець, якого я впізнав по голосу, запобігливо підтакнув Ярославу: "Істину речеш, княжичу".
Що він знав про мою істину?
— Істина,— сказав я, — у тому, що вдалося мені витримати двобій з Данилом.
Степанець засміявся. Вважав мене за дитину, яка на радощах лепече дурниці. Ярослав мовив:
— Ти кволий, Добромире. Пальцем тебе можна збороти. Про який, отже, двобій може йти мова. Ти був гнидою супроти Калитича... міг він тебе прикласти до нігтя і...
— А міг, княжичу, — боронив мене Іван Русин. — У Да-нилковій волі було вбити Соколяна... але не мав він сили зламати його дух. Тому, гадаю, він має слушність, коли говорить про двобій. Чи сталось би те, що нині сталося в Тисмениці, якщо б Добромир Соколян упокорився насиллю одразу, як тільки його привели до Калитичевої чинбарні? Мабуть, ні... Тихо було б у Тисмениці, далі множив би Данило скарби й множив би зло. Ти ж розмовляв, княжичу, в шопах з кожем'яками... з тими, що упокорилися. Що в них залишилося від людей вольних? Навіть жадання волі притупилося. Коли їх вивели за вот рота й сказали: "Ідіть, перед вами дороги відкриті", то вони злякалися доріг... дехто, о горе, позадкував до своїх чинбарських корит. У них зламаний дух, Данило не кував їх руки... скував серця. Соколян же повстав супроти вериг духовних. І переміг.
Він красно говорив, Іван Русин. Тепер у Галичі ми з ним часто й довго ведемо бесіди, про тебе теж згадуємо, бабо Предславо. Підозріваю навіть, що він непомітно вистелив мою стежку до твоєї могили. І ось я тут... жалем і вдячністю до тебе сповнений, бабо моя Предславо.
Я ще не відаю, що буду робити в Галичі, прибувають поки що сили після довгих митарств, зате достеменно знаю, що першим ділом покладу тобі пам'ятник... тобі й до тебе подібним. Аби не згубилася твоя могила, аби пам'ятник той свідчив: живі не забули попередників своїх. Від попередників черпаємо, як з криниці, ум, силу духу — і цим багатіємо. Я ковач — і пам'ятник, може, викую з криці... тільки ржавіє криця, піддатна вона дощам і вітрові. Я в ямі Данилковій постиг і удосконалив уміння своє різьбити дерево, може, покладу тобі пам'ятник дубовий?
А мо', з білого каменю?
...Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Амінь". Слова з "Хронографа":
"Літо 1150-го Володимир галицький допоміг Юрію Долгорукому відзискати стіл київський. Проти Юрія тоді сполчилася вся Русь, один Володимирко руку його тримав. Князь галицький прийшов д'Києву, став біля Оль-жиної могили, і кияни змушені були прийняти Юрія на княжіння по раз другий.
На цьому однак не скінчилося, бо знову Ізяслав Мсти-славич покликав угрів десять тисяч, і ціле літо брань точилася. Володимирко же кріпко на боці свата стояв. Не відрікся від нього й тоді, коли погнали Юрія..."
IV
— Анно!..
Наздогнав її, коли дівчина минула ворота церковної огради, схопив за руку, мовби боявся, що Анна загубиться у великодному натовпі. Анна була в святошному кожушку, поли якого червоніли вишитими косицями, в зграбних шкуряках і вовняних копитцях. З чорнявого личка не змилася ще молитовна задума, віяв від неї дух ладану і свіжої паски, яку тримала у вузлику.
— Христос воскрес, Анно! — майже вигукнув. І відразу засоромився радісного оклику. Радість променилась не від того, що пройнявся великодним співом і великод-ним калатанням єдиного на тутешній дзвіниці дзвона — воскресіння скресло в ньому самому. Йому на диво стало леготно, ніби й не пережив на боярській конюшні довгої зими, яка була повна смутку за небіжчицею жоною Ра-Зою та за сином Чагром.
Коли ж на схилах гір почав таяти сніг і городок Яре-мичів ожив дзюрчанням потоків, жура Василькова посвітліла. Рада з сином кудись віддалилася, зникла, потекла з весняними водами до далекого моря, і Василько знову відчув себе мужем, хай, може, не першої молодості, але ще досить кріпким, щоб почати життя заново.
З тієї пори почав марити Анною...
— Воістину воскрес! — одповіла дівчина, байдуже ковзнувши поглядом по його постаті. Не помічала на ньому ні нової вбері, подарованої до свята боярином Ми-киткою, ні ясного усміху. Стежила за людським річищем, що, хлинувши з церковної огради, розтікалося струмками по горах і долах, а подекуди струмки вже обміліли; виголоднілі за великий піст, верховинці чимдуж квапилися до своїх гражд.
— Ти привик до Горбів? — врешті згадала про Василька.— Чом до нас не заходиш?
— Хіба мене ждали!
— Ждали чи ні, але у Яремичів городок я тебе привела. Рахуй, що кума тобі, родичка.
— Хай кума дозволить з нею похристосуватись, — випалив і... почервонів. І грів у долонях писанку, сонцями й місяцями розмальовану.
— А чом би й ні, — задерикувато відповіла дівчина. І перша простягнула свою писанку.— Ану, чия міцніша!
Не помітив, чия писанка хруснула, бачив близько-близько Аннині тернові очі. Хотілося, як молодому, припасти до Анниних губ... гасив у собі вогонь. Справа й зліва обминали їх статечні ґазди і ґаздині з кошиками і посвяченими пасками. Чи важко їм пустити сироту на язики? Тому нагнув Аннину голівку й поцілував у лоб. Поцілував і задихнувся, схмелів одразу. Коси її пахли сіном.
— Цілуєш, як мерця, — засміялася.
Чи і в ній скресала весна? Чи й вона, може, снила про нього? Ая, снила дівка про старого діда.
Та все ж душа раділа, в душу Василькову увірвався отой єдиний на дзвіниці великодний дзвін, великодний дзвін розправив Василькові плечі, налив силою груди, чувся він дужим, молодим і багатим. З багатства великого сягнув рукою до кишені сардака й простягнув Анні ткане золотими і срібними нитками чільце.
— Візьми,— попросив,— Це єдиний мій скарб, який зостався по першій жоні. їй сама княгиня Настуся дарувала. Давно це діялось...
— Ов, то ти дукар. З князями знався.
— Знався, Анно,— підтакнув, хоч досі ніколи нікому не повідав про себе.
Зорила на нього трохи недовірливо, брати чільце не поспішала.
— Візьми,— повторив. — На пам'ять. Посилає ня боярин на ціле літо в пущу сіль варити.
— Коли? — посмутніла, але чільце взяла.
— По святах.
— Не їдь... — ні з того ні з сього в її очах зблисла сльоза.— Не їдь...
Що цим хотіла сказати?