— Нащо він тобі, Любано...
Вона сповивала його в свою косу й казала: кину я перстень у ковбур Ворон-ріки. Посію 'го, щоб ніколи не знайти, поміж травами і кущами. Хай згине і пропаде. Бо нащо тобі, Йванку-сонечко, перстень, він відмикає перед тобою світ, я ж молю богів, щоб він зостався зачиненим.
Не хитрувала: що на думці — те й на язику.
Язик твій — ворог твій, Любано. Бо зціпив Іван пальці в кулак, уздрівши у полум'ї, що його овіювало, сумер-кову пущу, хижку Боянову убогу, дупло з обгорілим Перуном.
Задихнувся.
Любано, вогне синій, світ твій вузький і маленький, Русь пралісна умерла, за пралісом живе інша Русь, їй прагну служити.
Великої треба було сили волі для того, щоб увільнитися з Любаниних обіймів і пригасити гріховне жадання.
"Та чи не муж я?"
Відштовхнув Любану пріч.
Лежала обличчям униз, животом і грудьми припадаючи до землі. Пальцями корчувала мураву. А плечі здри галися. Плакала. Думав, що здалось би підвести її, пояснити... І ще мимоволі подумав: поганська це Лада перекинулася в Любану. Лада плела на нього, християнина, сіті.
— Свят, свят,— запізніло хрестився.
Потому, коли повертались на займанку, Любана зважилась глянути йому у вічі.
— Не любиш мене, Іванку-сонечко.
— Люблю,— обняв її.— Тому й не взяв, що люблю. Взяти... і піти боржником? Ні... А зостатися навіки у пралісі теж не можу, не маю права. Кличе мене світ.
— А я?..— схлипнула. Була безпорадна, незахищена, як бадилинка при дорозі.
— І ти зі мною,— пестив її косу.
— Ой леле, не пустить батько Боян. Та й старий він, як залишу?
— Послужу поки що князеві в Тисмениці. Тут близько...
— Мене туди забереш, як помре батько? Він уже лагодиться на левади Даждьбогові.
—
— Візьму. І до Тисмениці. І до Галича. Народиш дванадцять синів-русинів і тринадцяту доню-русначку.
— Спершу охрестиш мене, правда? — спитала без жалю за старими богами.
Іван не відповів. Дивився на нього хмурим оком Тис-меницький праліс.
А колесо котиться безупинно і рівномірно, і байдуже йому, що сходить і заходить сонце, що хтось народжується, а хтось вмирає, що на галицьких заборолах змінюється сторожа, що Гарасій Вірменин не відступає від мене ні на крок... колесо котиться і мимо мене, і по мені, і в мені... вже скільки днів ловлю його за дубові спиці... ловлю і ніяк не зловлю, щоб призупинити його біг, щоб зостановитись над ЧИМОСЬ ОДНИМ...
Все почалося з тієї ночі, коли приходив у ложницю син мій Володимир... син мій Володимир на пристані дністровській у корчемці пропиває княжу честь... Дністер пливе собі далі... до моря Руського. Кажуть, мовби Дністром річка зветься через те, що хтость утопив у ній свою долю і на дні річковому вона була стерта, перемелена на пісок. Колесо кругле, нема в ньому початку і кінця... а у кожного доля — це піщинка... нам тільки здається, що ми не губили її в Дністрі, до кожного... до кожного прикочується його колесо, воно важке і ребристе, як жорновий камінь, чавить воно безжально, обертає наші стремління у пил, вітер пил розносить, дощі перемішують з глиною, а на глині броститься бур'ян. Чекай же, колесо...
Господи, а що ж непідвладне жорстокому колесові?
Тіло — глина, тому воно смертне, душа — безсмертна. Так записано в святому письмі. Не можу я, грішний, лише уявити собі душу окремо від тіла, адже душа — це дух, пара, дим. Чи, може, душа — це мислі, вчинки? Людина вмирає, по ній зостається намислене і содіяне. Мабуть, це і є тим другим, вічним життям? Мудрець Платон іще писав: вічність людини в її дітях... діти є продовженням нашим до безконечності. Це Платон... а кормилиця моя Марія колись давно говорила: ніщо на світі не зникає, воно просто прибирає іншу подобу. Люди ніби після смерті обертаються в дерева, трави, кущі, стають звірами і птахами; добрі люди прибирають подобу добру і красну, злі — машкару погану. І вона, Марія моя, вірила у це свято... вірила, хоч щонеділі квапилася до церкви і там терпеливо вислуховувала казання про рай і пекло. Віра прадідів дивно уживалася в ній поруч* з християнством, два корені химерно перепліталися, з коренів виростало дерево, яке не боялося смерті. Чого маєш боятися смерті, коли переконаний, що вічність тобі забезпечена?
Як просто.
Я питав кормилицю свою Марію, чим вона стане після смерті, вона відповідала: хочу бути травою... будуть по мені люди ходити... будуть мене люди косити, а я кожної яр-пори оновлятимусь і зеленітиму... і буду навічно з синами.
Кормилиця Марія мала трьох синів: одного звали Гу-димом, другого Борисом, обидва сини не повернулися з бранного поля, третій, найменший, що мав би бути моїм молочним братом, захлип маленьким без імені і без хреста. Сиротою жила Марія... сиротою... але я ніколи не видів, щоб вона оплакувала синів.
Марія, бувало, неділями любила виходити з градських воріт поза вали на оболоння, посеред якого розсівся Звенигород... у Звенигороді спершу княжив мій отець.
...Хтось термосить мене... хтось... хтось вхопився за спиці мого колеса і натужується його зупинити. Марна це робота: колесо котиться... котиться. А-а, це ти, мій добрий Вірменине? Які в тебе прохолодні долоні, тримай їх, тримай на моєму чолі... а колесо... покинь... а ліки твої набридли. Що, кажеш, трунок оцей поможе від кашлю, бо він на пелюстках макових настояний? Хіба у маках затаєна цілюща сила, Вірменине, га?"
Глава одинадцята, з літа 1187
А Колесо…
"Колесо...
Чому ж котишся, моє ти колесо? Досить з мене цієї муки; не одно лихо було на моїй землі, грали також весілля. Адже грали, Маріє, правда?"
Марія-кормилиця відповідала:
"Всі ви, можновладці, в скрутну часину на суді лепечете про крихти добра, створеного вами, забуваючи, що крихти плавали в гноївці. Бояри твої, княже, мужі градські, ігумени, лихварі, купці спритно виплітали воривки на вольних людей; вони б раді всіх обернути в холопів, холопство ж підносять як благо народне. А ти, Осьмо-мислом за ум наречений, сидів на золотокованому столі —та тішився облудливим спокоєм. Нема спокою гіршого, як рабський".
II
Малий Родько привів Івана Русина в сад полуднувати. Іще не траплялося випадку, щоб співець неґречно відмовився сісти за один стіл разом з родиною Соколянів та трьома унотами, котрі в просторій шопі день при дні під Ігнатовою рукою пізнавали ази мистецтва різьбярів. Так було заведено при житті Добромира, онука Предсла-виного, так зосталося й при синові його Ігнатові.