Я довго вагався, чи варто псувати бодай клаптик пергамену на Яна, бо яке діло нащадкам нашим до чоловіка, котрий талант свій і ум, і старання зуживав для того, щоб досягнутої вершини не попуститися.
Марнотратство ж велике.
Заради, мабуть, перестороги десятому або двадцятому поколінню, що настануть після нас, пишу я таки про Яна. Бо уявляєте, яка могуть дрімала в ньому і як жаль, що розвіяна намарно. Бо навіщо дертися на вершину, коли лячно тобі поглянути вниз на грішну землю? Від висоти каламутиться у голові... ти сліпнеш од страху зірватися униз. А тим часом з вершини зриміше видно доли: може, долам цим загуслим треба вітру свіжого...
може, доли загуслі спрагло порепались і їм, як рятунку, треба дощу.,, може, для долів сонце зависоко?
І ще тому пишу я про Яна, бо хочу сказати десятому або двадцятому поколінню:
— Не моліться на нас. Не пробуйте малювати усіх нас па іконах золотими барвами. Ми були різні. Пізнайте пас".
IV
Іван Русин збирався до Тисмениці.
Збирався довго, седмиць вісім або й більше минуло з того часу, коли, розщедрившись, князь Володимирко подарував перстень з великою краплиною бурштину в золотій пелюстці. Траплялося, що отрок надовго забував княжий дарунок, і тоді Любана цілоденно розсівала співанки, наївні і прості, про радість дівчини, яка ходить по рідній стежці з своїм ладом. Іноді Йван згадував про перстень... дівчина смутніла, а батько Боян, котрий встиг прив'язатися до розсудливого отрока, радив, щоб не квапився Іван відмикати княжим перетнем світ, бо ніхто не відає, чи варто його відмикати взагалі. Не відомо також, чи матиме перстень силу, Володимирка, може, давно нема на галицькому столі, недаремно ж тієї ночі прибігли задихані гінці з вісткою, що сів у Галичі Іван Рос-тиславич.
— Князі, отроче, міняються, як пори року. Ось почекай... згине сніг у пущі, тоді й рушиш.
Боян Зелейник, може, таємно сподівався, що приросте Русин до пущі... приросте серцем до Любани, як приростають жолуді до теплої землі? Коли б це сталося, то лишив би Боян гідного охоронця старих богів.
Сніги в пущі танули поволі, неохоче. Посірілі, злежані замети ховалися у густих заростях, у вибалках і яругах, ночами вони кликали на поміч морозенків, котрі додавали їм зимової кріпості...
Дві сили боролися у пущі: зима і ярова пора.
Весна брала зиму облогою: густо сіяла поміж снігами на проталинах верети брандушів, розпукувала березові та вербові бруньки, з-під торішнього опалого листя вистрілювала молодим зелом.
— Тепер би дощу щедрого,— просив у Даждьбога батько Боян.— Після нього настане торжество ярове.
Русин підсвідомо ждав торжества, тепер не було такої днини, коли він один або з Любаною не блукав би пралісом: мешканець города, звиклий до бруду й галасу константинопольських вулиць й майданів, він дотепер не видів весняного скресіння землі, тому все. у пралісі було для нього новим і дивним у своєму омолодженні. Він міг годинами стежити за метушливим птахом, що заходився лагодити зруйноване зимовими вітрами гніздо, і міг присісти біля дзвіночків-бриндушів, милуючись тонким різьбленням вінчиків, і міг, заплющивши очі, пестити долонями сині свічі пролісків.
Очі Любанині між бруньками, між пагіллям, між молодим зелом, очі Любанині скрізь і всюди. Находило на нього неясне жадания і він губами припадав до синіх пелюсток, зціловуючи з них росу. І коли зціловував, то чув, як у ньому займається, розтікаючись по жилах, густий і темний вогонь; незнана досі полумінь лякала отрока і насторожувала, був певний, що вогонь перекинувся на нього з вербових бруньок, з синіх пролісків, з солодкого березового соку і з Любаниних очей.
Було це велике і всесильне чародійство яр-пори, і тепер Іван не насмілювався цілувати Любанині очі: могло-бо статися, що якоїсь днини цілунки затьмарять світ... світ вміститься у Любаниних очах. І так, якщо по-правді сказати, нема в нього великої охоти вирушати в Тисменицю до тіуна Боринича. Бо нащо взагалі кудись йти... пощо чогось шукати... в пралісі тихо, спокійно... в пралісі — Любана.
Якогось ранку Русин прокинувся від дзвону, що залетів до хижі крізь відчинені двері. Хижа Боянова до самої стелі повнилася мелодійним золотим дзвоном і теплою пахучою свіжістю. Сонний ще, вихопився він на поріг... за порогом Любана зливала батькові на руки, старий умивався. Ранок теж постав перед Іваном умитим і свіжим. Недавно пролопотів дощ, бо десь іще котилися, віддаляючись, громові кола, а з дерев рясно цяпотіла краплінь.
— Перший грім — камінь голова, Йванку,— заклинала по-давньому Любана. За її спиною сходило сонце.
Сонце манило. Сонце кликало. Русин незчувся, як рушив з порога, минув ворота, пірнув під склепіння дерев.
Йшов навстріч Колові благодатному.
Дерева розступалися перед ним, гілля струшувало за обшивку важкі краплини, стовбури аж тремтіли весняними струмами соків. За одну ніч берези, верби та липи розпустили листочки, а дуби закосичилися червонястими пуп'янками. І за одну ніч лісове зело, котре вчора трудно пробивалося крізь пласти опалого листя, вкрило землю. І за одну ніч помолоділи і мовби посвітліли насуплені смереки. Повітря пахло густим і хмільним трунком... трунок можна було різати ножем, як медові соти.
"Певно, настало торжество яр-пори",— згадав слова Боянові. Потому почув Любанине волання. Не зупинився й не відкликнувся. Хміль першого дощу дурманив голову, коло небесне сипало під ноги проміння, праліс вабив незвіданими глибинами, і отрок підкорився, здався на його ласку. Йшов ступою, часом зривався на біг, не відчуваючи ні втоми, ні страху перед Блудом, ні болю від колючих ударів гілок. Русин взагалі не відчував себе, був тепер водночас птахом, деревом, був сонячним променем, бадилиною і навіть краплиною дощу. Реальний світ перестав існувати, мандрівка його не була звичайною, бо чим далі він віддалявся від Боянової хижі, тим глибше поринав у минуле, його обступали дуби-велети, що, певно, були велетами й сто-двісті років тому; тут серед цих велетів, Іван зорив у вічі старій поганській Русі. Цього здибання отрок підсвідомо шукав і, знайшовши, зупинився.
Сів на пагорбку під дуплавим дубом і віддихувався. Дерева росли навколо тісним колом. Скупані дощем й осяяні вранішнім сонцем, вони скидалися на витязів із Боянових билиць. Русин направду ждав, що ось-ось із-за грубезного стовбура появиться сам волостелин Лісовий. Він десь тут... десь тут. Он, здається, бачу розчепірені його чорні покручені пальці. Ні, стримить це викорчуване бурвієм корневище. А там... там і тут стелиться борода Лісового; борода — не борода — мохи поруділі. А мо таки борода? А пень отой, як голова в шоломі. А на дереві — Див. Ні, не Див, крук, мабуть, старий. Ха-ха, звідки у лісі круки? На ораницях вони походжають. А он із-за кущів крадуться мавки: чую ваше дихання, сміх.