І далі нипає старий дереводіл Золотим Током. Навколо нього метелиця витанцьовує: засипає свіжим пір'ям глибокі сліди, вітром надуває розіпнутий Чагрів кожух, жменями колючих іскор жбурляє у вічі. Чагр, засніжений увесь, біліє, мабуть, у густій темряві білим бовваном.
А під білим снігом сивіє до решти Чагрова голова.
"Посивієш тут не від страху перед смертю, і навіть не від одвіту за долю Галича, хоч і від цієї ваготи западаюся по коліно в землю, а від того, що у Володимирка-князя вистарчить розуму приспати галичан, погодившись на ряд про людське око. Він, може, й мечі у нас зразу не одбере і полегші дасть, поки ми не обростемо смальцем, поки не розлінимось, поки мечі наші не поржавіють. Якщо цього не зробить Володимирко, то син його Ярослав напевне, я сам видів його гнучкість у тій пригоді з Лютом. Ярослав погладив люд за шерстю, і люд заспівав йому осанну. Ми любимо, коли нас гладять за шерстю. Кажуть, що таким способом, а не пугою і криком, половці приборкують диких коней. І меч візьметься іржею в піхві, і меча не добудеш, і вже ніхто не зважиться збурити ворохобу. Бо нащо її піднімати, коли князь добрий, коли ми обросли смальцем.
Я цього боюсь...
Чи, може, даремні мої побоювання? Серед громади завше знайдеться муж, котрий ударить у вічевий дзвін. Час, потреба людська того мужа породять. Отже, нема чого лякатися іржавчини, що роз'їдає у піхвах мечі?"
IV
Тієї ж таки хурделичної ночі, коли старий дереводіл, повернувшись із Золотого Току в спорожнілу гридни-цю, ліг на лаву відпочити, шевська сторожа, що пильнувала Володимирків Дитинець, привела до свого соцького Чагрового сина Василька та гончарського унота Кирила. Отрокам будь-що забаглося побачити батька Чагра. Михась Заїка, невиспаний і через те лютий, від-говорював їх:
— Вештаються т-тут усякі. Н-нібито горить? Чекайте ранку, батько Чагр щойно приліг.
— Не можемо чекати,— наполягав Василько,— діло дуже нагальне.
— Якщо в-вам н-не в-втерпець, т-то мені п-передайте т-теє діло. Я тут не останній муж.
— Ні, це нас з батьком стосується.
Соцький оперезався мечем, накинув наопашки кожух і повів отроків довгими переходами, на яких подекуди догорали смолоскипи. Володимирків терем спав, із-за дверей вихоплювалося богатирське хропіння воїв. У порожній гридниці хода відбивалася гулко, мовби хтось бив калаталом по дерев'яному билу.
Чагра будили недовго. Досить було Заїці нахилитися над старим, як він схопився на рівні ноги.
— З чим приходиш, Михасю?
— Та н-ніби з н-нічим. Син т-твій Василько добивається до тебе. Я к-кажу, що не м-можна, а він, як віл, уперся,— виправдовувався Заїка, показуючи на отроків.— Г-говорить, що з нагальною орудою.
Василько, уздрівши батька схудлого і до смерті втомленого, мимоволі пожалів його, серце стиснулося, занило. Ой, нелегко нести старшинство у зворохоблено-му городі, та ще й у городі, обступленому ворожими полками. Нелегко. А він, Василько, розбудив старого посеред ночі, щоб до цієї ваготи додати ще одне млинове коло.
Тому тупцював Василько нерішуче.
— Що скажете, вої? — Від Чагрового ока не втаїлася Василькова розгубленість,— 3 Мамою щось скоїлася? — подумав Чагр про жону.
— Та ні,— поспішно відповів Василько.— Мама наша жива і здорова, не далі як нині перед вечером її видів. Я з іншим...
— Кажи, сину.
— Ця біда лише наша з тобою, батьку,— натякнув Василько на присутність Заїки.— Родинні клопоти.
— В гридниці, Васильку, чужаків нема. Всі ми тут кревняки, бо порівно ділимо незгоди.
"А лихо, про яке повім тобі зараз,— думав Василько,— тільки тебе зігне і болю завдасть".
— Лют наш об'явився,— почав здалека.
Батько Чагр насторожився. З першого дня галицької ворохоби старий дереводіл не мав про Люта ніякої звістки. І не шукав її. Сподівався, що найстаршому синові лягла під ноги одна з двох доріг: або втік передчасно з Галича, боячись помсти, або згинув десь від ворохобної руки свого боржника. І хай би згинув, не заплачу за ним, окрім ганьби, не зазнав від Люта нічого.
Гадав, що не заплаче. А тут:
— Відомо тобі, де він обертається? — спитав Василька несподівано м'яко і тепло і, може, навіть радісно, видаючи цим батьківську турботу, що всупереч розуму не вигоріла в душі, живе. Чагр схаменувся, розглядав, здавалось, у собі цю живу бадилинку і дивувався їй: "Незміряні глибини душі нашої, бо я... давно прокляв Люта, відцурався од нього, готов був простромити сина мечем і водночас я зрадів, що він об'явився. Скільки у мені живе Чагрів... і кожний Чагр з іншим обличчям та іншою душею?"
Василько не зважився одним махом обрубати батькові втішну бадилину, він чипів перед ним, як перед загадкою, бо ж добре знав Чагра рішучого, безжального і страшного у своєму гніві на Люта.
— В пивниці Глібовій обертається... того Гліба, котрий корчемцю тримав поблизу Тисменицьких воріт,— прийшов Василькові на поміч унот Кирило. Чагр запам'ятав його з тієї днини, коли унот, на відомщення за безчестя Предславине, за сльози галицьких матерів, вимагав Лютової смерті.
— Ти вислідив його? — нахмурився Чагр. Кирило згорда розправив плечі.
— Ні, бракує мені для цього часу, бо разом з братчиною скудельників по твоєму слову вартую Тисменицькі ворота. Про Люта же повідав син гончара Родима, Данько. Родим братом доводиться Глібові...
— За вість дякую, — сухо перебив Чагр. — Та тільки ніколи мені з Лютом воловодитися. По брані хіба, по всьому... Тоді всіх лихварів і Люта э ними приберемо до рук.
— Не пізно буде, батьку Чагре? — в запитанні унота чулося приховане глузування.— Чи не станеться, що, замість чесної брані, Володимирко учинить криваве побоїще?
— Мовиш, як віщун.— Старий дереводіл не приховував ворожості до унота, яка розбрунькувалася в ньому і росла. Щоб урвати неприємну розмову, позіхнув і закинув ноги на лаву, готуючись знову лягти.
— Ти ще не все почув, отче,— заступився за приятеля Василько. — Лихо не в тому, що Лют причаївся, як лис. Лихо, що він таємно винюшковує поміж нами по-кручів. Тому ж Данькові обіцяв плату, аби скудельни-ків підмовляв на зраду, усім підмовленим дарує борги і рези.
— Що може лихішого вчинити Лют від того, що ним уже накоєно? — роздратовано відмахувався Чагр.— Галич на колодиці,— додав. Але впевненості в його останніх словах отроки не зачули.