Але пощо повідаю про Калитича, ніби свого лиха не маю. Я сповідався тобі, що того полуденка надумав разом з другим приятелем своїм Григором утекти.
Принесли ми тайно з чинбарні ножа і ночами довбали стіну нашої кліті: мали на думці прорізати дві плахи, щоб якоїсь ночі вийняти їх з пазів і... Нам коби з кліті вирватися, далі дорогу знайдемо.
Робота була мозольною; серця заходилися від страху: якби хтось не почув, коли б не вивідав. Врешті, одна плаха була готова, ми взялися за другу. І тут, як на біду, Григора перевели з чинбарні до комори. Нова робота дісталась йому набагато легшою, та й волі мав більше. Цілоденно ми не бачилися, хіба тільки вечорами, коли приходив у кліть ночувати. Бачу: не бере приятель до рук ножа.
— Передумав? — питаю.
— Ні, — каже,— боюся дразнити долю. Діло наше гибле. Зловлять — до смерті не знімуть з ніг вериги. А з комори, дасть бог, виберусь.
— Про мене забув... Мовчав.
— Григоре...
— Кожен сам собі рідний,— відрізав мій побратим. Я ледве стримався, щоб не вдарити його ножем. Ну, а кулаків не жалів. Бив його люто. Звір у мені ожив. Тепер каюся: нерозумно чинив. Григор не міг бути інакшим, життя наше підневільне, сточило його, научило зради.
Вранці Григор показав Половчану прорізану плаху. На мені мстився й собі милість заробляв. Смішний... Так, смішний, княже, бо мене подвійно батожили й знову закували в ланцюги, але не минула біда й Григора: повернули в чинбарню поміж нас. Роби плювали і жбурляли в нього падлиною. Перевет...
І він не стерпів людського презирства. Седмиця якраз минула, коли штрикнув ножем собі в серце. Я зостався один... Власне, придбав нових друзів... усі в кліті — мої друзі. Різні це люди — русини, ляхове, угри, різні дороги привели їх до чинбарні Калитича: одних побрали в полон на бранному полі, інших за борги обернули в робів, третіх підступом, як мене, ізловили в сильце.
Прийди до нас, княже, прийди й учини по-справедли-вості".
— Князь!!! — раптом хтось гойкнув біля входу.— Встати!
— Князь? — обпалило Добромира.— Сон це? Жарт? Ні, князь навсправжки стояв на порозі. Ковзав очима
по чинбарні й морщив ніс від смороду. Данило Калитич сипав пояснення в княже вухо. І тут ударив грім. Була зима, тріщали різдвяні морози... а тут грім упав на посадникову голову. Бо заволав Добромир:
— Княже, вислухай мене! Володимирко звів кущисті брови.
— Учини по-справедливості, осподине! — просив Добромир. Простягував руки й рвався з ланцюга. Дзвін заліза котився по чинбарні. — Захисти, батьку. Вольний я, підступом узяли.— Добромир поспішав, боячись, що не встигне виказати всі наболілі, наперед продумані слова.— З Галича я...
Володимирко покосився на посадника, який білів і потів, пам'ятаючи: "Правда руська" кріпко боронить прав вольних людей". Ганьбив себе, здуру повів князя до цієї шопи. Що ж робити?
— Хай скоморох замовкне, Половчане,— врешті, знайшовши вихід, крикнув доглядачеві. Князеві ж сказав: — Не слухай роба, осподине. Скоморох це. Каждодневно блазень на цепу скаче.
— Княже!!!
Володимирко повернув до дверей. Скоморох? Не дуже повірив Данилові. Безмір'я болю клекоче в грудях молодого роба. Але посадник сказав... посадникові повинен вірити, якщо навіть... На порозі князь призупинився, мовби досягли його Добромирові руки... руки Добромирові уже ламав, викручував Половчан-Вихрест. Долонищею затуляв уста.
Володимирко вдарив чоботом у двері.
— Кня... Будь проклятий, княже, віднині й повік! Свиснув бич.
Половчан періщив роба наосліп. Добромир приймав удари покірливо. Цибеніла з нього кров, краялася пругами шкіра. Вільні й невільні чинбарі були свідками, як
поступово Добромирів вид розплився в посмішці, як він весело розтулив рота: і вибухнув у чинбарні моторошний сміх.
— Ти чуєш, осподине? — виправдовувався надворі Калитич.— Я ж казав — блазень блазнем.
Князь скинув соболину шапку, витер спітніле чоло. Регіт у чинбарні стих.
— Пора на лови, Вовче.— І, не глянувши на лучших тисменицьких мужів, що топтались позад нього, князь пішов до залубнів.
Вовк приклав до губ ловецький ріг. Падав сніг.
II
Ранок вставав, як біла лілея: пелюстки його розкривались неохоче, повільно. Минуло багато часу, поки день вокняжився на своєму столі і в Тисменицькій пущі посвітліло.
Батько Боян сидів на засніженому бервені перед хижею і, кутаючись у ведмеже хутро, споглядав, як Любана лагодилася рушити з Русином у глибінь пралісу звідати розставлені на дрібну звірину сильця й тенета. Метушилася, як вивіриця. З сітями за поясом, тугим рожан-цем за плечима, вона поправляла на отрокові вовчу кожушину і шапку, пробувала, чи міцно прив'язав лижви, котрі витесав з гінких яворців батько Боян. Вона стала на Боянові лижви, дарма що широкі і довгі. Та якось дасть з ними раду, не вперше. З Іваном біда, незграбний він. Лижви для нього — новизна.
— Мой, їванчику, сміливіше,— підбадьорювала.— Дивися-но, як треба,— показувала.
Іван Русин спітнів. Ноги тремтіли. Пригода з вовками, смерть Вавилова дотепер давали про себе знати. Вранці батько Боян відраджував виходити з дому. Любана напосілась:
— Він муж, а мужеві не пасує гріти довго кістки на теплій лежанці. Крихкими будуть.
Ну, що ти їй скажеш? Та й Русину треба колись навчитися ходити на лижвах. Русь узимку — це сніги й сніги.
Іван пробував схіснувати з дівочої науки, лижви роз-ковзувалися вправо-вліво, він втрачав рівновагу й падав. Любана, врешті, здогадалась дати йому в руки палиці
— Ти ж говорив, Іванку-сонечко, що починок в усьому завжди важкий,— щебетала дівчина.— Десять разів по десять заореш носом у сніг, поки лижви опануєш.
Вони виїхали з дворища і зникли в кущах. Боян звів руки до неба, випрошуючи в Даждьбога щасливої лижні. Молоді голоси глухли, ліс знову падав на дно білої тиші. Кохався Боян у первозданній тиші і в оцій білій, зимовій, і в зеленій, літній. Ночами, коли Дрімота скупилася на сни, пряв безконечно скорботні думи: час найвищий прощатися з світом. Зелейник не боявся смерті. Чого боятися? Після того, коли бренне тіло згорить на попіл, душа його вічно поселиться на Даждьбо-гових левадах у царстві тіней. Та все ж брав його сум: на левадах бога не так красно, як на землі, як тут, у цій засипаній небесним пір'ям пущі, яка, мов книга, пам'ятає Боянове дитинство, отроцтво, мужню зрілість і ту годину, коли відчув себе старцем.