— Гаразд їй відповіла. Ми вбогі — та горді. Це тобі на пам'ятку про ТОЙ світ.
"Ох, Степанку, Степанчику..."
Ще довго їй снився Степанець, син Троянів.
Кожної ночі марилося, що доганяє його, біжить, а він мовби й не чує її крику, не обертається і не призупиняється.
Все йде та йде...
І все меншає, дрібніє його постать, губиться у мряці. Поки зовсім не розтанула. Навіть ім'я його заросло мохом. Один рубець лишився.
А тоді з білих снігів народився Іванко Русин.
Прядуться між молодятами невидимі нитки. Прядуться...
Боян, щоб уберегти доню від нових розчарувань, дочекавшись, поки вона зайшла до хижі, пошкандибав до дровітні та оповів Русину історію з Степанцем.
— Видно, батьку Бояне, так повинно було статися,— відповів загадково Іван Русин.
В Тисменицькому пралісі яр-пора розковується.
Глава восьма, з літ минулих
В ість про приїзд до Тисмениці галицького князя, який збирається полювати звіра в навкружних пущах, сорокою перелетіла високі стіни дворища Данила Калитича, розтеклася по його хоромах, проникла навіть між дубові кліті-комори, хижки та землянки для челяді, шопи-чинбарні, в яких робітні люди — вільні, закупи й роби солили, вимочували, шкребли й вичиняли руно — коштовні хутра, а також виминали овчину на кожухи, дубили волову шкіру на підошви.
Нікого ця вість ані не обігріла, ні не засмутила, малі люди пам'ятали, що князь Володимирко давно перестав творити суд і розправу, правдолюбивий обов'язок переклавши на плечі посадників та тіунів, і тільки молодий Данилів роб Добромир, онук Предславин, вхопився за соломинку:
— Господи, поможи втрапити князеві на очі. Скажу йому: "Візьми, княже, й оборони правду, на те отець ти й опікун Галицької землі".
Сказати можна, але як втрапити на князеву стежку? Данилові гридні денно і нощно, мов цепні собаки, стережуть кожен мій рух.
Не одну ніч змарнував Добромир, прядучи думки манливі. Думки билися, як птиці у клітці, об стіни задимлені, об грати на єдиному віконці, і падали грудками під ноги. Розсипалися на пил. Сірів досвіток, гридні, як учора, позавчора, і місяць тому вели робів до чинбарні. Тут онука Предславиного припинали ланцюгом до жолоба, в якому кисли волові шкури, і веліли братися до роботи. Солена ропа вогнем обпалювала побиті язвами руки, Добромир зціплював зуби, біль минався, він знову пускав попід стелю птицю сподівання, яка висікала крилом на його змарнілому обличчі посмішку. Симеон Полов-чанин-Вихрест, що наглядав за кожем'яками, підозріло косив оком на Добромирову посмішку: біля кам'яних жолобів ніхто ніколи весело не шкірив зуби.
Добромир, сам ставши птахою, що літала попід стелю, заучено виминав шкіру й розмовляв з князем Волрди-мирком:
"Осподине, злая неволя в чужих краях, у сто крат вона лютіша вдома. Рабство, як василіск, спиває з мужа силу й іржею роз'їдає душі. Я, Добромир Соколян, теж іржавію, байдужію день від дня. Колись бодай мені снилися яснії сини, я ночами блукав галицькими дубровами, купався у плесах старого Дністра, гостив у баби Предслави... баба Предслава гоїла мої рани зелом-тра-вою. Відколи ж завіяла зима, то яснії сни щезли, як видива, зима, гадаю, в цьому не винна, це лиха Морена щоночі кладе в моєму ізголов'ї суму з кошмарами, які мучать гірше, ніж підневільна робота і бич Половча-нів".
"Повім я також князеві,— ширяв Добромир мислями,— що в нашому роді ні головників, ні робів-колод-ників не водилося, діди мої і прадіди много поту утерли за землю Руську; хто з них ліг кістьми з мечем у руці, хто вмер на чепігах орала, кого накрила хвилею рибальська доля. І я, княже, перед родом своїм, і перед землею, і перед людьми — чистий. Не моя вина, що у волості твоїй панує беззаконня, й мене, вільного, закували у невольничі вериги".
Добромир, забувшись, переставав виминати волові шкури. Половчанів бич одразу повернув його до корита. Роб стрепенувся, з тугою зиркнув у вікно.
За вікном на сторожовій вежиці Галицьких воріт прикипів до стрільниці Данило Калитич, княжою милістю посадник на Тисмениці, до рябіння в булькатих очах вдивлявся у проторену в снігах дорогу, котра, почавши біг від журавцевого моста біля градських стін, два-три поприща петляла голим полем і зникала в засніженому лісі. Дорога, власне, починалася не від Галицьких воріт. На протилежному кінці город мав іще одні ворота — Коломийські, з-під них теж викочувалася біла крайка санної дороги, що з підскоками бігла на соляну Коломию, Чернь-город, рибну Дунай-ріку, а звідти — через Болгарію до гречинів. Тисмениця стояла греблею на прадавньому шляху, стояла з вигодою для Калитича, тіуна Боринича та його князя: хто б з південного сходу не тримав путь на захід,— Тисмениці йому не минути. Мусив давати мито.
День видався морозним, синім. Калитич намірився було кликнути челядника, щоб приніс корчагу гарячого меду, коли з лісу вилетів, мов з рожанця пущений, вершник. Небавом осадив він коня перед спущеним мостом, склав долоні дудкою й гукнув:
— Князь їде!
Данило Калитич, дарма що мав за плечима копу років, схопився на криві ноги і борзко скотився по східцях униз.
— Дзвоніть! — крикнув високим, як у жінки, голосом. Від натуги хитнулося товсте черево. На торжку біля церкви отець Григорій, священик тутешній, повторив вично посадникове веління, і Тисмениця враз загула голосним дзвоном, зароїлася людьми. Навколо Калити-ча гуртувалися лучшії мужі города: княжий тіун боярин Ізяслав Боринич — Мотовило, отець Григорій, котрий спозаранку випорожнив жбан хмільного трунку і тепер ледве тримався на ногах, старий, насуплений, як сич, з сережкою у правому вусі соцький тисменицької залоги Збранич, а також бородаті, статечністю набундючені старійшини братчин. Челядь подала Калитичу срібну тацю з хлібом і сіллю, посадник, випнувши груди, сказав:
— З богом рушимо, братове.
"Братове" знали химерну вдачу свого князя: підступаючи до ньоі'о, припаси, як для березня-місяця, сани, віз і човен. І то — не догодиш. Тому й врадили здибати Володимирка в полі та уклінно просити: "Заверни, княже, у Тисменицю погостювати". Данило Калитич, щоправда, вимірявши на важницях ціну княжої учти, чухав потилицю. В душі проклинав князя, але й пам'ятав: завдяки князям став тим, ким він є. Не хто інший, а князь покійний Іван Василькович дарував йому грамоту на право скупівлі та вичинювання хутра. Давно це діялося, років десять тому, Володимирко тоді сидів на столі у Перемишлі. Згодом і Володимирко, обравши Галич на стольний город, не обійшов Калитича милістю, підтвердив його привілеї та ще настановив своїм посадником. Тисмениця, загублена серед лісів і боліт, стала для Данилка золотим дном: його хутра торують шляхи на всі сторони світу, повертаючись до нього гривнами, карбованим злотом та сріблом. Чи варто скупитися на крихту, коли дано тобі піч хліба? До того ж не вся княжа саранча впаде на Данилову готовизну, тіун Боринич теж не стоятиме збоку, не пожадає, щоб до князевих вух докотилося рокове: прилипає мито до тіунових долонь.