— Святий отче,— прошептала Доброніга, мовби сповідалася перед єпископом, — ти ж бо знаєш, що рятува-ла-м від ганьби і боргів батька свого, Дмитра. Отже, рота моя була кривою, це на небі бачили.
П-с-с, Доброніго, тихо, бо здається, Лют зачув твій шепіт, ось гляди: свічу підняв високо. Обернувся в слух. Не дай біг тебе запримітить.
Великий терем у Лихваря Люта, несогірше боярського: внизу чотири хоромини, над ними — верхні дві світлички. До задньої стіни туляться кліті господарські, під усім будинком — підкліті. Не перший день живе у теремі Ткальцева доня, але чи могло їй приснитися, що в пивниці — підкліті за високим солом'яним коробом — таяться непомітні в півросту мужа дверцята, залізом ковані? Тепер бачила їх виразно. Лют відсунув короб і, поклавши свічу на підмурок, дзвонив ключами, відчиняючи в дверцятах крихітну, як долоня, кватирку.
Навіть на кватирці колодиця...
Тепер можна щезнути, чимдуж вернутися в ложни-цю, тепер вивідала, у якому місці лежать трут і кресало. Завтра, коли Лют поїде до бистрицьких витоків, вона...
Завтра...
Серце билося гулко, зуб не потрапляв на зуб. Чи від збудження? Чи від студені? Чи від страху? , Завтра...
Тут Лихвар сполохав її мислі, ударивши кулаком у дверцята.
— Гей, ти! — наповнив гуком кам'яне склепіння.— Живий іще?
Припав вухом до заґратованої кватирки.
В глибині кам'яного мішка, десь на самому його дні, обізвалася криком чиясь душа; в тому крикові трепетав страх, мольба, сльози. Хтось несамовито гатив по дубі дверцят... чиїсь скрючені пальці вхопилися за грати.
— Однаково не досягнеш,— посмішковувався Лихвар.— Ти ліпше скажи... чи правду мовив про соляні же-рела. Тобі ж, Луко, байдуже, бо й так згинеш.
Доброніга затулила вуха, а губи прикусила.
...Коли ж Лют вернувся у ложницю, то застав жону на постелі. Не запримітив у пітьмі її закушених губ, щоб не пробуравився з душі стогін, щоб мимоволі не вихопилося: "Хто той Лука, якого неволиш, чоловіче, в під-кліті?"
Спала — не спала, марились скрючені на гратах пальці... марилось гупання кулаків об дубові двері... марився крик утробний; крик марився чомусь гарячим, як скрес блискавиці.
До самого досвідку гойдалася Доброніга в задушливій імлі, а коли прокинулася, то Лют квапно заповняв суму харчами. На дверях чекав княжий бирич, який підганяв Люта, бо коні запряжені в залубні, отець-печатник жде.
Обоз княжого печатника ще не переїхав галицьку митну рогатку, як віконниці Лихваревого терема хляпнули об стіни. Доброніга, правда, не уявляла, що буде робити. Але ж повинна щось робити... При світлі ранку, біломорозяного і чистого, жінка сумнівалася в тому, що пережила вночі. Можливо, наснилось їй і стеження за чоловіком, і низенькі дверцята за солом'яним коробом? Але той крик... той крик був наяву, був і живе, дзвонить дотепер у її вухах, волає на допомогу.
Ех, коби наснилося...
Якщо б тільки наснилося, то не потребувала б щось вирішувати, на щось зважуватися. Запалила б у печі, тепло домашнього вогнища дало б відчуття затишку і спокою. Потім сіла б до столу. Що більше людині треба?
Людині а чи робі?
Вдарена цією думкою, побігла до підкліті і відсунула короб. Нині за дубовими дверцятами — тиша. Доброні-га злегка постукала. З глибини обізвався голос, той самий, вчорашній. Що ж чинити? Як допомогти тому, що мучиться за дверима? І чи треба допомогти? Хто він?
А якби... якби сокирою? Дверцята міцні, та повинно ж дерево піддатися криці. Ну добре, піддасться, а потім що? Чекати тут Люта? Чи звільнити в'язня й самій теж втекти в дикі пущі, в яруги, в глухі займанки.
Воля...
"А дитина, Доброніго. Буде ж дитя у тебе". "Буде. Хіба винне дитя, що батько його покруч. Та на дідька ясного нам такого тата. Втечу". Як ясно і легко на серці. "Втечу".
Метнулася по східцях уверх. Гасала по хоромах, шукаючи сокири.
— Почекай, Луко, почекай, голубе. Зараз будеш вільний, як олень у лісі, як птах під хмарою,— приговорювала Доброніга, мовби в'язень міг її голос зачути.— Почекай,— і замахнулася сокирою. Залізо відскочило від старого дуба, зосталась на лезі зазубрина. Це огнівило Добронігу. Удари сипались один за одним, підземелля гуло, піт заливав жінці вид. Доброніга, цього не помічаючи, люто і вперто гризла сокирою двері.
Сокира лупала дуб по трісочці, колола, розщеплювала, зубрячись об ковані штаби. В'язень, очевидно, здогадався, що до нього добувається несподіваний рятунок, і з свого боку теж бив у двері кулаками. Зусилля його були марними, але Доброніга чула його нетерпляче трепетання і це додавало сили.
Хто рахував, який ромейський клепендр відчислював піщинки часу від тієї хвилини, коли вибухнув у підкліті перший удар сокирою.
Впали, нарешті, двері.
Полум'я світильника вихопило з пітьми постать, що обома руками трималася одвірка. Доброніга присвітила йому в очі, котрі жевріли радісно і дико, як вуглинки на дні глибокого студенця. Далі жінка ковзнула погля^ дом по його білій, як молоко, чуприні, відрослій бороді. Запримітила також, що одежина на ньому пошматована, що голі ноги струпились язвами.
— Скільки тобі літ, чоловіче? — навіщось спитала. Лука дихав глибоко і часто, пив і не міг напитися волі. Про що вона питає? Про мої весни? Хіба пам'ятаю, скільки весен прожив на світі? Мабуть, цілу тисячу або й більше, бо дуже втомився-м.
— Чуєш, душенько добра,— заговорив згодом, коли віддихався,— а у тій ямі табуни щурів. Я один проти них. Вони підкрадалися до мене, як коти. Гаразд, що ломаку намацав. Відбивався. Але скоро б...
Доброніга з острахом глипнула в чорну пащу підземелля. Лука заплющив повіки, уявляючи, мабуть, свою смерть. Раптом здригнувся, гейби рильця щурів знову торкнулися його покусаних ніг, і кинувся притьмом до східців.
— Куди ти, дурний,— сварилася Доброніга, наздоганяючи Луку.— Тепер уже не бійся.
Він сів зморено на приступці.
— А я й не боюсь. У темниці вмирав каждохвилево. Ніякої смерті не страшуся: ні смерті од звіра дикого, ні од меча, ні од рогатини, ні од болесті. Тільки цієї... — ловчий з Вістової не доказав. Доброніжина долоня мимоволі простягнулася до його розпатланої посивілої чуприни. Жінці аж подих перехопило, ніжність, жаль лилися їй у душу.