Галич тим часом розтулював віконниці, відмикав ворота й двері, в Дитинці скрипіли журавці, на яких спускали мости. Вулиці зароїлися гриднями, купцями, боярами, рукомесними людьми, іноками. Лют Лихвар не належав до гордих людей, волів вершити справи непомітно: велелюдні майдани й вулиці обминав, до свого обійстя прямував глухими провулками, перед стрічним боярином запобігливо схиляв голову, на простих місте-чан і оком не кидав. Малі люди, ледь запримітивши його постать, зникали за тинами, бо сьогодні-завтра їх очікувала Предславина доля, і у сховках за тинами одночасно з страхом у волосатих, нечесаних головах зароджувався протест. Предславина біда викликала не тільки жалість, а й гнів також; гнів тлів, як вологий трут, зціплював кулаки і зуби, в очі наливав студеного блиску. Лют часом у шпаринах тинів помічав студені блискавиці, але до серця їх не брав: не всі блискавиці вибухають громами. До того ж не числив себе злочинцем: кров людську не проливав, рези брав не більші, ніж встановлені ще князем Володимиром Мономахом київським, і не його вина в тому, що градська чернь не має чим платити борги. Коли ти бідар ниций, то срібла не позичай. Якщо жити не вмієш — здихай, і на моє право, думав Лют, не відкривай писка. Син Чагра відчував, що город ненавидить його люто, рідний отець ненавидить. Але він, Лют, не дівка з пристані, щоб його всі любили. Князя та бояр теж не дуже люблять, їх бояться, то хай бояться і його, сина Чагрового.
Ланцюг думок обірвався. Позаду, посковзнувшись, впала Предслава. Ждав, щоб— підвелася. Ждали цього й малі люди, притаївшись за тинами. Врешті хтось з них підбіг до жінки, за ним підбіг і другий, і третій, і четвертий...
Лют спокійно очікував. Довгий його ніс посинів на морозі, рідка борідка взялася інеєм. Предславу постор-цювали на ноги, і Лихвар знову зачовгав чобітьми. Позаду Предслави вулиця вже не була порожньою, як перед тим, у двох-трьох кроках за нею сунула ватага гра-жан. Сунули вони мовчки, насуплено, хмаровито. На зарослих обличчях, замість страху, темніла затятість. Схоже було на те, що торкнувшись Предслави, вони мовби торкнулися вогню або стяга. Або власних ран...
Бо гурт більшав, обростав овечими кожухами, вітром підбитими сіряками, вовчими та лисячими шапками-клапанями.
Лют чув, як позаду сопіли, дихали, стугоніли кілька десятків людей. Ляк підгинав Лихвареві коліна. Він винипував поперед себе княжих латників або пішців з градської варти, щоб оборонитися їхніми щитами. Та вулиця попереду бігла порожняком. Лют, нарешті, помітив остріг власного дворища. "Лише б дійти додому, остріг у мене дубовий, ворота кріпкі. Лише б дійти... Вони, може, не посміють мене рушити, бо це ворохоба, князь Володимирко ворохобу гасить кров'ю. Лише б дійти..."
Мимо вуха свиснула грудка льоду. Лют зіщулився. Друга грудка поцілила в плечі. Третя... О, третьої він не чекав.
Зірвався з копита, як молодий жеребець з княжого табуна, побіг.
Тоді вулиця заревла:
— Бий лихоїмця!!!
Клич, виклекотавшись з грудей, покотився вулицями й майданами, вдарився об стіни церков і боярських теремів.
— Бий!
Затріщали тини. На плечах гойднулося кілля. Морозне повітря гусло гомоном.
— Бий!
Це, власне, й не був клич, це радше був стогін, що припучився сукровицею з наболілих грудей. Хоч і не кожен з ворохобників брав купу у Люта, зате майже кожний числився боржником або в боярина, або в купця, або в старійшини братчини.
Осколки льоду, дрючки, груддя мерзлої землі разом з лайкою доганяли Лихваря, він спотикався, петляв, як заєць-страхопуд.
"Лише б добігти..."
Хтось із княжих гриднів заспокоював натовп словом, пробував навести лад мечем, його зірвали з сідла і кинули під ноги.
— Бий!
Хтось з пішців градської варти пробував спинити лавину щитом і... опинився на щиті.
Тривожно заревли роги. Сполохано вдарили церковні дзвони. Здибились мости сторожевих веж, монастирів та боярських дворищ.
У Галичі запахло димом.
Слава тобі, господи... хвіртка. Ще десять кроків до неї, ще п'ять, ще... Не встиг. Дужа рука шарпнула за комір. Опинився віч-на-віч з людьми. Спершу чомусь запримітив розкуйовджені бороди, волохаті брови і зубаті роти. І аж потім — очі. З очей вичитав: "Пощади не жди".
Зсунувся на коліна, повзав по снігу, ловив, як сліпий, чиїсь ноги і скавулів:
— Простіть...
Не слухали. Копали попід ребра. Поки в гурті не крикнули:
— Годі! Вбити його! А гніздо пустити з димом. Звелися вгору палиці, дрючки і просто кулаки. Однак
на Лихваря не впали, бо вихопився з натовпу батько Чагр, бо старий Чагр розпростер над ним руки:
— Почекайте, братове! Встигнете! — пророкотав його бас— Слово хочу мовити.
— Пріч! — вигулькнув з людської хвилі унот безрідний, життям затравлений,— Виплодка свого в боронь береш? Пріч! Хай станеться суд! Хай вмре пес! Ти забув, Чагре, скільки сліз виточив твій син з галицьких матерів, скількох пустив по миру... — аж задихнувся унот злістю. І палиці знову звелися угору.
— Правду мовиш, молодику,— викресав слово серед мертвої тиші батько Чагр... викресав поволі, півголосом, глухо. — І ти гадаєш, що я не жадаю його смерті? Бог ми' свідок — жадаю. — Натовп слухав уважно, не завжди почуєш від батька вирок рідному синові.— Так, він приносив у ваші хижі лихо — мені приносив сум і сором. Він робив вас убогими — мене сивим і зганьбленим.
— Отче, — лежма тулився до Чагрових ніг Лют.— Бог надніс тебе... порятуй.
Ніхто не звертав уваги на Люта, про нього на хвилю забули, людей збурила Чагрова мука, яку він не ховав від гурту. її виділи на обличчі старого мужа, мука була кривавою, бо яким би не вдався Лют, а він таки його син.
— А тому, коли волите його вбити, то дайте мені меч.— Чагр простягнув тремтячу долоню.— Або дайте ніж.
Ніхто не простягнув зброї. Людей мовби хто підмінив. Стриміли приголомшені, отверезілі, передні оступилися назад.
— Дайте! — тремтіла чорна, як помста, Чагрова рука. Він направду був готовий вийняти з сина душу, хоч і знав: мав би гріх непростимий. Та чи не є гріхом сам Лют — гадючий зносок, якого він пустив на світ?
Люди тамували дихання і хилили голови. Хилився-гнувся і Чагр. Старів на очах до решти.