— Нема твого онука, Предславо. Згинув, потоп у баг-нах-мочарах. З ним також ті два молоді ковачі. Згинув? Хто ж це видів?
Містечани галицькі стенали плечима: "Мовлять так, і все".
А хто перший чутку пустив? Кожний струмок, брудний навіть, бере звідкись початок.
Предслава не повірила в онукову смерть. Замкнула двері, взяла патерицю і почимчикувала з города. Минула Ямницю, обидві Бистриці — Золоту та Чорну, на п'ятий день лишила за плечима оторочену лісами Тис-меницю. Далі звернула з Коломийського гостинця і по-нипала дикою пущею.
Шукала Добромирових слідів.
Ночувала просто неба, вкривалася зорями та росою, земля стелила в ізголів'ї трави, літо годувало суницями й грибами, жерела закроплювали водою, ночі лякали риком хижого звіра, а болота — зрадливими "вікнами". Дерева виростали перед нею стіною, сплітаючи густо віти, колючі терни хапали за рубову одежу. Ліс перегороджував путь — перепинав і мовби говорив:
"Вернися, жоно. Дебри мої глибокі, таїни мої мовчазні. Нічого тут не вивідаєш і нікого тут не випитаєш. Слухай-но краще те, що люди говорять".
Предслава знала, що люди, як дерева в лісі, одні вродилися тисами й буками, інші — вільхою та осикою. Одні прямі, а ці — криві й дуплаві. Але всі дерева мають однакове право, дане народженням, жити під сонцем. Біда тільки, що не всі однаково з цього права хіснують. Он, дивися, в гущавині дубчаки вихопилися понад голови однолітків... вихопилися і пнуться до неба, і крис-ляться, і товстішають, і байдуже їм, що внизу під їхнім гіллям сліпнуть у сумерці, чахнуть ровесники, які зазівалися. Цим, нижчим, уже ніколи не побачити сонця і не напитися вітру. Деякі з них, може, викривлять свої стовбури, помітивши серед крон голубу проталину неба, і будуть рости, навіть будуть могутніти кривим непотріб'ям. Таке трапляється і в гущавині людського племені. Люди, щоправда, викривляють не спини, вони викривляють душі. Криводушні ж гірше клеймо-вого головника, на головників існує суд старої "Правди руської", криводушні ж часто обдаровуються хвалою.
— Нема на них погибелі-мору, — бубніла під ніс Предслава.— Добрі люди сходять зі світа, як ось мій онук, а підступні розкошують.
Сказала, і запнулась, і поквапилася собі заперечити: "Ні, не вмер Добромир, не може цього бути. Останній же він в роді Соколянів".
Вдивлялась у хащі, ловила звуки і шелести, щохвилинно ждала здибання з онуком, у грудях збирала, як косиця росу, пестливі слова, щоб обсипати ними Добро-мира.
Не розхитав її віри навіть сухий пагорб посеред мочарів, що, обгороджений від звіра тином, німував пусткою. Предслава знайшла тут колибу, дві недобудовані печі-домниці, біля них купу перемитого вугілля, з вільхи, мабуть, напаленого. Оддалік лежали ступи, решета, плетені з лика, повні натовченого рудного порошку. Тут і там натикалася на купи накопаної землі, розсипи каміння.
На стінах колиби висіли суми з чечевицею і пшоном. Біля дверей вишикувалися рядком молоти, кліщі та інша кузнь. На долівці розпластались вим'яті шкури, з яких шили й не дошили міхи для домниць. Уздовж стін височіли на ніжках, вбитих у землю, нари. На одній з них Предслава знайшла виструганого з поліна чоловічка — чи то божка, чи то купця, чи то далекого пращура, оберегу. Чоловічок мав велику голову, віслюкові вуха і вишкірений веселий рот. Чоловічок сміявся з Предслави, бо це її Добромир любив у вільну хвилину вистругувати кумедних чоловічків, коників, волів. Отже, й цього вистругав Добромир... вистругав... вистругав... але коли це було... коли... на чоловічкових дерев'яних кучерях шар пилюги.
— Добромире-е-е!!!
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Сиділи ми із княжичем у винниці зеленій; гуділи бджоли, дзюрчала десь вода; день лагідний над Галичем розлився — ріка прозоро-синя. Вітрець студив нам лиця розпашілі. І тішивсь я: всевишньому хвала, що млад наш княжич шукає істини в книгах, у сувоях пергаменів старих, що любить слово він Продрома і знає гімни Семео-на Богослова, що шану воздає співцям...
О гіркото, о мріє розіп'ята...
В цю мить до винниці приходять дві жони — корми-лиця Марія, а з нею ще Предслава, стара і чорна, на ній лиця нема. "Рятуй її, мій сину Ярославе, — мовила Марія,— за борги візьме її Лют Лихвар в роби. Пестунчику ти мій, змилосердися, не дай глумитись з вольної, ганьба для неї це велика".
Огнівавсь Ярослав, чоло високе хмурить і мовить він кормилиці ось так: "Чи єсьм сонце для усіх Предслав? У мене їх без ліку — перевізників, ткальців і смердів. Вони ж бо знають добре: взяв у борг — борги віддай сповна і рези теж. Такий закон. То хіба можу я, мечем закони стережучи, рубати гілку, на якій сиджу".
На те йому кормилиця говорить: "То милосердний будь, тебе я прошу, дай жінці цій срібла гривен п'ять, вона їх заробила із родом всім своїм. Вітцівщині до цього часу вона платила дань любов'ю, роботою і кров'ю, тепер земля в твоїй особі хай дещицю їй верне, це досить буде, щоб волю відкупить".
Сміявся Ярослав: "Кормилице Маріє, не порахуєш боржників у землі моїй. Якщо я кожному бодай ногату вділю, то сам у закупи піду".
"Ну то гаразд,— кормилиця сплакнула. — Заплати ж бодай мені за молоко, і за любов, і за літа, що згайнувала побіч тебе, леліючи тебе. Предславі цього стане".
"Іди від мене геть, — прогнав від себе княжич жону стару.— Тебе шаную я, і ти це знаєш. Вимоги же твої предивні, бо ти теж суть роба вітця мого. Хто робі платить за любов або за молоко?"
РІ вона пішла сумна, за нею Предслава подалась. А день над Галичем погас, обвуглився, зчорнів, і мудрі книги на столі геть-чисто струхлявіли, бо Слово не одежа, в яку сховаєш гниле своє нутро.
Отак, мій Ярославе".
Глава сьома, з літ минулих
Людина вічно чогось очікує: купець леліє надію на прибуток, бідар сподівається достатку, боярин — нової вотчини, дівчина жде лада. Той, хто нічого не очікує, той труп, заживо похований.
Предслава, повернувшись додому, очікувала внука.
Дочекалася Люта Лихваря.
Він виріс на порозі і, опершись об одвірок, обзирав хатні вугли.
— Чого стоїш, Нагрів сину? — стримувала Предслава внутрішнє тремтіння.— Сідай, гостем будеш.
Цвіркнув крізь рідкі зуби:
— Знаєш, чого-м прийшов?