Дрімота заколисувала Бояна і Любану:
— Спіть, людове, до ранку. Спіть...
І, мабуть, заснули б, якби поблизу не озвалися сіроманці.
— У-у-у-у!!!
Вовки вили і в цьому і в тому кінці пралісу, вили поодинці й хором, виття заморожувало кров і навівало сум. Здавалося, що вони скаржились своєму вовчому богові Полі-суну на злиденне життя в зимовому пралісі. Та що міг порадити братії бог Полісун? Натравити їх на обори смердів? Вовки і без божої поради щоночі пробували поживитися вівцями, що так звабно пахли за дубовими дверима. Траплялося, їм щастило, і вівці конали у зубатих пащах. Але пир випадав зрідка, частіше діти Полісунові мусили відступати до лісу: в ратаїв люті собаки, гострі вила і рогатини.
Цієї ночі Полісун пожертвував сіроманцям двох людей, які блукали пралісом. Люди ще вранці звернули з санного шляху під Тисменицею. Один з необачних подорожніх був плечистий муж похилого віку, який кульгав на праву ногу. Його важкий руський меч, що висів при боці, глибо* кою борозною краяв сніг. Муж опирався на спис і зичним голосом підбадьорював супутника — молодого молодця.
Вовки спали в гущаках, очікуючи ночі. Полісун же не спускав з подорожніх ока. Деякий час люди брели снігами рівно, немовби тримались уявної лінії польоту стріли. Коли ж праліс обступив їх гуртно, до них підкрався Блуд. Старий хитрун водив мандрівників колами, туманив голови, поки кульгавий муж не забідкався:
— Лихо, Йванку, втрапили ми на Блудову стезю. їм треба було перепочити, видобути кресалом вогню,
обігрітися, але кульгавий муж нетерпеливився:
— Пахне димом, Іванку. Десь поблизу людське житло, займанка.
Боянова хижа, справді, була майже поруч, але Блуд, лісовий біс, що вмів замотеличити людину і між чотирма смереками, знову водив подорожніх колами, люди потопали в заметах, марнуючи силу. Тим часом розгулялися Стрибожі внуки, усе перемішалось, небо і земля... І в цю якраз пору Полісун засурмив збір.
Стрибожі внуки дразнили вовків людським потом; оскаженілі від голоду звірі билися в переметах, гуртувалися в тічки і знову розбігалися поодинці. Тільки потім, коли завірюха ослабла, Полісунові сини натрапили на слід.
Сіроманці взагалі бояться людського духу, досвід поколінь, вкраплений у кров, підказував: двоногі сильні і хитрі, їх мечі гостросічні, рогатини б'ють у саме серце, рідко який сіроманець у борні з людиною виходить переможцем. Проте голод був сильнішим од перестороги крові, вовки кружляли навколо людей... люди вже ледве повзли: сніги випили з них силу.
Вовчий обруч звужувався.
Подорожні, пізно помітивши небезпеку, стали плечи-
ма до стовбура віковічного дуба, кульгавий муж вихопив меч, отрок ощетинився списом. Ногами вросли в дубове коріння.
— Хай спробують нас узяти,— говорив муж. Він підбадьорював себе й отрока, хоч у душі каявся, що необачно рішився правцювати через тисменицький праліс, піддавшись жаданню швидше потрапити у рідні, давно не бачені Братишани. Отрок рахував зелені вогники за кущами... і не міг їх порахувати.
Тим часом темрява густішала, вовки взяли людей в облогу, але жоден не зважувався напасти першим. Врешті, вожак, спонуканий голодом, виплигнув з гурту. Людський дух зачемеричив памороки, він метнувся наосліп, клацнувши зубами, і впав, поранений мечем.
Тоді Полісун .послав другого. Цей теж упав. Тоді третього... четвертого... п'ятого.
Бог Полісун гнівався.
Свіжа кров кликала до помсти, сіроманці забули про обережність, їжа, вимріяна і бажана, пахтіла поруч. І бог Полісун посилав на смерть шостого... сьомого... А якби спробувати гуртом, га? Бо людина з мечем поодинці перерубає усіх. Ну, братове, спільно, тічкою, ну! Меч не встигне падати на ваші хребти... сьогодні повечеряємо ситно.
Вовки злітали в повітря, як крилаті птахи, з пащек бризкала піна, меч плавав у крові, і меч рубав, колов, ранив. Сіроманці вили, скавуліли, гарчали, сказ засліпив їм очі, вони кусали один одного, гризли, задні натискали на передніх. Під дубом клекотів лемент і храп. Тіла звивалися, переплітались, пашіли смородом. Отрокові здавалося, що не витримає нерівного герцю, впаде у вовчу хвилю. Та пам'ятав: падати не має права, його спис — велика поміч мечеві Бавила.
Вавило ж покрикував:
— Тримайся ж, Іванку! Від дуба ні на крок. Іванко тримався, але сила в'янула, слабли руки також
у Вавила. А Полісун не шкодував крові своїх дітей, на місце обезсилених і поранених кидав у брань нових — праліс кишів вовчим братом.
Люди під дубом прагли хвилини перепочину, щоб бодай стерти з лиця піт і кров; вовки перепочину не давали, і у Вавила майнула думка, що Морена їх сьогодні не обмине. І в той момент, коли він перекидав меч з правої руки у ліву, два вовки, як з пороків жбурнені, плигнули на нього. Один вхопив зубами за рукав і стримав смертельний змах меча, другий, великий, як теля, лапами вдарив у груди. Вавило зовсім близько зобачив вовчу пащу, щось гостре, ікласте впилось йому в горло. Зразу перехопило дух, світ гойднувся... світ почервонів. Вавило з вовком упали долі. Лісом покотилося переможне виття. Іванко, не пам'ятаючи себе, з криком, повним розпуки і бажання перемогти, кинувся Вавилові на поміч... кинувся і періщив списом по вовчих хребтах, поров животи і спини, хижаки шматували одежу, кусали за ноги, а він бив, бив, бив...
І хто знає, чи Полісун врешті-решт змилосердився над своїми дітьми і наслав у їхні серця страх перед дзвінкоголосим двоногим, чи просто звірі не витримали юначого натиску, досить того, що вовча орда відхлинула, поповзла в кущі зализувати рани і поїдати трупи своїх побратимів. Іванко, скориставшись з передишки, нахилився над Вавилом. Той лежав обличчям униз і постогнував:
— Підійми мене... Дай меч...
Іванко посторцював Вавила, прислонив до дуба. Під Вавилом гнулися ноги, на голову падали дерева і чорне небо.
— Лізь, Іванку, на дуба,— хрипів.— Я тут сам... Юнак сердився: за кого муж Вавило його має?
— Лізь,— просив Вавило. — Я... — 3 горла хлинула кров, рука безсило випустила меч, він хитнувся і впав горілиць.
— Лізь... жити, Русине, мусиш... Бачиш, скільки на світі вовків... і у ромеїв... і на Русі.— Вавило мав багато чого сказати живим, але Морена не вділила ні хвилі життя, кістлявою рукою вийняла душу, і Вавило стих.