"Хмільний мій син. І нині хмільний",— відразу поник, почорнів Осьмомисл. Всі слова, що нахлинули до нього... слова щирі, зігріті любов'ю, спопеліли.
— Чого прийшов... такий... у таку ніч? — мовби просився.— Чим ня порадуєш?
— Чи порадую — не відаю,— вхопився за стіл Володимир.— Спитати про щось хочу.
— Цікаво тобі, коли вмру? — сердився князь. Він завжди сердився, бачачи сина хмільним... сердився і соромився його.
Володимир недбало махнув рукою.
— Пощо питати, коли й так видно. Не нині-завтра... чисниця тобі зосталася до смерті.
Князь не міг захиститися від синових слів ні гнівом, ні показною байдужістю, ні фальшивим спокоєм. Син знав, коли і куди послати отруйну стрілу. Осьмомисл лежав безпорадний, притихлий, несподівано розгублений.
— Жорстокий єси, Володимире,— ледь спромігся вимовити. І згадав лічця Вірменина. Казав лічець: очікує дехто моєї кончини. Найперший Володимир. Ой сину, сину. А я, видить господь, тішився, що скорився ти, що прийшло до тебе покаяння. Чимало гіркоти спив я через тебе... сивів од сорому за пристрасть твою до хмільного і за блудоженство. Карав я тебе... карав, сподіваючись, що наверну на пряму дорогу, а ти вдягнув овечу шкуру і я простив.
Володимир ступив крок до ложа і ледь не впав. Пальцем погрозив князеві.
— Ну-ну, отче, не блудослов. При чому тут моя жорстокість? Я кажу те, що думаю, бо час мій настав. Повинен же я чимось тобі віддячитися, га? Ти мене в порубі гноїв, немов татя з Берладського шляху. Гадаєш, я забув? Я пам'ятливий, зло пам'ятаю. А хто зоставляв мене без хліба, з Галича проганяючи? Чиї биричі бігали за мною по Русі? Тепер тобі урвалося.— І притупнув заболоченим чоботом, плечі гордовито розправив... а плечі вузькі, похилі. Руда борідка розкуйовджена. Права брова безперервно смикалася.
Князь, уже заспокоївшись, споглядав на сина з огидою, хмільне пащекування його не боліло, допікала тільки Осьмомисла думка, що перед ним стоїть завтрашній князь.
"Усе, що цей покидьок випльовує мені в лице — правда: були ями, батоги, погоні. Та були й бесіди-умовлян-ня. Чи не просив я тебе: скорися батькові, не шукай на мене меча в чужих краях, бо меч той розрубаю своїм мечем. Не шукай розради у вині, а насолоди — з чужими жонами, бо цим принижуєш у собі мужа. І що з тих бесід? Хоч одна зернина з них прийнялася? Матінку ти слухав...
Сказати тобі про це ще раз? Якщо колись не помагало, то тепер і поготів, сниш шапкою княжою, руки собі прагнеш розв'язати для гульби. Найгірше, що безсильний я перекреслити твоє жадання".
— Іди пріч, сину,— попросив князь.— Іди. Сам батьком уже став, а розуму не набрався. Іди, щоб люди не чули, дай умерти спокійно.
Володимир не мав і гадки слухати батька, поточився на ослінчик, заклав ногу на ногу.
— Так легко мене не збудешся, княже-батьку. Я прийшов за своє упоминатися. Хочу знати, як волость поміж мною й Олегом поділиш.
— Волость? — стрепенувся князь. Ні, державу дотепер і в думках не ділив, не міг уявити Галицьку землю покраяну; небіжчик його батько усе життя те й робив, що правдами й неправдами горнув до себе нові городи; він, Ярослав, приєднав до Галича Придунав'я. Дбаючи про цілість волості, згладив потаємно зі світу Івана Ростиславича, що домагався дідизни. Тепер, бач, рідний син питає: як поділиш володіння? А ти не замислювався, сину, що коли його розмежую, то удвоє силу нашу вкорочу і знову ляцькі князі і угорські бани користа-тимуться з її беззахисності, знову руська кров потече...
Володимир, втрапивши наосліп у річище батькових думок, кував залізо гарячим:
— А не хочеш ділити — то й не треба. Хай стоїть Галич щитом на західних рубежах Русі. Олег міг би бути служилим князем при мені, без уділу. Однаково лише наполовину тече у ньому княжа кров.
Малі очиці, запалі в ямах, як два цвяхи устромив у батькове лице.
— Ну то як? — нетерпеливився.
"Ти... князем на Галичі? Господи... — гірко посміхався в душі Осьмомисл.— Докнязюєшся... А що маєш, сину, за душею, окрім княжої крові? Княжа шапка кріп-ко тримається на розумній голові, в твоїй же голові мислі нам знані: охота до чужих жон. Ні честі в тебе, ні буєсті, ні ума, ні любові до землі. Олег мій усім цим багатий, він змалку мною приучений і до меча, і до письма. В нього тверезий ум ратая, успадкований від Нагрів".
— Не відаю, як воно буде, Володимире,— відповів нещиро князь.— Пораджуся з боярами.
І таки не відав. Виходить, не смерть його страшна, страшно, що станеться з державою після тризни по ньому.
— Тут рада коротка, отче, — відрубав Володимир.— На моєму боці закон і покон, я старший, мені й сидіти в Галичі.— Тверезів, видно, бо стояв на ногах рівно. Невисокий на зріст, він підступив до Осьмомислового ложа, дихнув густим перегаром і твердо повторив: — Хочу сісти, отче, на твій стіл у Галичі.
Ярослав Осьмомисл відкривав для себе сина, його жадобу влади, відкривав і слухав, як кожна зболена клітинка тіла наповнюється сумішшю огиди й злості.
"Чого когутишся переді мною... характер свій показуєш... та зажадаю я, кликну гриднів і затарахкотить за тобою в порубі, звідти винесуть тебе ногами вперед...
А може, справді? Від нього добра землі не жди, пропаде Галич, батьком і мною викоханий. Таки кликну, щоб цієї ще ночі вийняли з драба червиву душу.
І кров його впаде на моє смертне ложе? Господи..."
Піт виступив на чолі князя Осьмомисла.
— Я ще живу, Володимире,— шепнув князь.
— Нині живеш, а завтра — здохнеш,— не рахувався син зі словами.
"А таки кликну. Нема тут батька й сина. Мені належить думати про всю землю і її долю, а не лише про своїх недоносків. Кликну гриднів — хай ллється кров".
Уявляв сина обезглавленого, і чомусь біля трупа уздрів дрібних дітей, онуків своїх. Никла, в'яла князева рішучість.
"Боюся вас, онуки... прокльонів на мій гріб... Коби раніше... Чом я швидше не підіслав убійника? Прости мені, господи, мисль диявольську".
— Іди з очей, Володимире. Не доводь мене... — відпрошувався у сина. Бо може статися, що не втримають онуки підняту з мечем руку.
— Тоді піду, коли грамотку підпишеш, що Галич мені призначається. Ось цю,— Володимир жбурнув хворому в лице клапоть пергамену.