— Бере тебе страх, сину, що явився я тобі,— посміхався у бороду князь-отець, сідаючи на ослін біля Яро-славового ложа.
— Ні,— ворухнув губами Осьмомисл,— найбоягузні-ше діло — мерців боятися.— Він придивлявся до батька; був батько од нього молодший на добрих десять весен, рудий вус й не зблисне сивиною, побігайливі, як миші, очі світилися молодим вогнем. Руки в князя-отця метушливі, неспокійні, руки великі, волохаті, з мозолями на долонях од меча. Осьмомисл пригадав, що князь-отець помер, не досягнувши п'ятдесятого літа, серце, казали лічці, дочасно зносилося, як копито непідкованого коня. Та й було від чого зноситися, не випадково його тінь зійшла з хреста, ціле життя при потребі і без потреби хитрував, воював, каявся, присягався безліч раз на хресті і безліч раз ламав обітницю.
"Тому й нарекли його на Русі Володимирком, мовби якогось недоростка",— промайнула в сина думка.
Думку синову, однак, князь Володимирко перехопив на лету, мовби поцілив стрілою птаха.
— Судиш мене, сину? — хрипло засміявся.— Що ж, споконвіку так ведеться, що сини батьків судять і числять себе од них кращими. А що я мав чинити: отець мій, а твій дідо Володар, недолюблюючи мене, наділив мочарним Звенигородом, любимцеві старшому Ростиславу — Перемишль заповів. Поки я був молодим, то задовольнявся й Звенигородом, згодом, коли вкусив і скуштував яблуко влади, тіснота і вбогість Звенигородська спонукали мене...
Ярослав Осьмомисл похолодів, здалося йому, що зараз батько відкриє правду про причину смерті стрия Ростислава, адже подейкували колись, що не обійшлося тут без трутизни.
Володимирко прочитав на синовому лиці острах.
— Ніхто цього не відає, Ярославе,— мовив він заспокійливо,— від чого загинув Ростислав. Може, й від моєї руки, може...— Він замислився, чорна тінь майнула на сухорлявому лиці.— Коли й так, то господь повелівав моєю рукою, господь-бо споював мене хмелем влади. Може, якраз він зажадав, щоб під моєю рукою об'єднались навколо Галича Перемишль і Звенигород, Пониззя Дністрове і Теребовль?
До сих пір, до цієї розмови Осьмомисл краще думав про свого батька. Як не як, а таки він створив міцну волость... міцну й розлогу, жодна з інших численних волостей на Русі не могла суперничати з Галичем, звичайно, не рахуючи Києва, хіба що Суздаль північний подібно нагулює силу.
— Невже ти, отче, іншого жадання не мав, коли до Галича єднав волості, окрім жадання владарювати? Адже на цих землях сидить народ, і ти повинен би стати його отцем.
Володимирко відмахнувся:
— Красні слова оті: народ, отець... Полова. А зерно — це сила, якої я набирався, горнучи землі до Галича. Хіба ж твоє зерно інакше?
— Таки інакше, отче,— заперечив Осьмомисл.— Я прагнув бути отцем для народу, а сином — для своєї землі. Поки я сидів на столі, то не тирлували поле братовбивчі брані, не плакали вдовиці й сироти. Смерди орали і сіяли, пастирі пасли свої отари, рукомесний люд кував не мечі, а коси і серпи, писці писали книги, діти пізнавали Слово. Мною розбудовані Галич і Перемишль, я укріпив старі і заклав нові городи, скрізь виросли святі храми й монастирі, а при них учидлища та шпиталі...
Аж втомився князь Ярослав від перечисления своїх до-бродійств; права брова у нього сіпалась, а губи висохли і посиніли...
Володимирко ж на синову перевтому не зважав і, пригадавши при житті набуту звичку, шпарко міряв дрібними кроками простору гридницю.
— Хіба не ти казав, Ярославе,— обізвався він згодом, — що кожен воює на цьому світі, як може і чим може. Я воював мечем, а де треба — хрестом. Ти ж недаремно длубався в книгах повсякчасно, здобута мудрість стала твоєю зброєю. Хвалю, що не проциндрив вотчини, мною тобі зоставленої, що розширив її та установив.
— Рідну землю я ніколи вотчиною не вважав,— зауважив Ярослав.
— Ет, не бреши бодай вітцеві, на смертному одрі лежачи, — мовив йому на те Володимирко.— Все ти чинив мовби для добра Галицької землі, насправді власний скарб примножував. Хіба я перед хвилею не видів, як ти виполював свій Золотий Тік, турбуючись, щоб не засіялись бур'яном твої добрі сліди. Адже так, Ярославе? Я принаймні робив це прилюдно і перед самим собою душею не кривив: мені завше було замало срібла і злота, замало воїв, замало землі, замало жінок для насолоди. Ти ж, про чистоту свого імені піклуючись, дозволив боярам любу Настусю повести на вогнище.
Оборонявся Осьмомисл:
— Мовчи, отче! Із заздрощів плеще небилиці твій язик.
— Не плещу, а правду мовлю. Марні були, сину, твої клопоти... марні, бо ось помираєш, а на Золотому Тоці бур'яни... Гадаєш, стольник Судислав поквапиться ліч-цеву просьбу сповнити, щоб челядь хопту сполола? Ая, жди... Всі чекають твоєї смерті, навіть сини.
Стояв Володимирко посеред гридниці і повторяв:
— Навіть сини!
— Ну, Володимир, може, чекає, від нього усього сподівайся,— говорив Осьмомисл. Говорив... а на чолі краялися нові зморшки.— Але Олег, що від Настусі... Не вірю, отче. Він чтить мене і любить.
Князь-отець сміявся:
— Молоді князі, сину, люблять також володарювати. Мусиш про це пам'ятати.
— Господи! — скрикнув крізь сон Осьмомисл і від власного голосу прокинувся. І першим ділом зирнув у вікно на Золотий Тік; Золотий Тік виблискував чистотою, жодної бадилинки не залишили цупкі пальці двірської челяді.
Обличчя Ярослава Осьмомисла розпогодилось.
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Мене Ярослав прогнав — не плачу, бо гнав він не Івана, правдивих слів боявся, що крають серце. Тому погрожував: "Життям ти важиш, страшний мій гнів. І може статись, що нашу дружбу розтопчу. Прощай".
Прощай, мій княже Ярославе. Здогадуюсь: миліші володарям співці, що травою стеляться під ноги, а язиками лоскочуть п'яти".
"...Дивно мені, що часом мудрі оточують себе дурнями; дивно мені, що часом милосердні милосердя чинять жорстокими руками. А може, осліп я, і бачу розум там, де його направду нема; і бачу милосердя, що плаває в калюжі крові. Може, видаю бажане за здійснене?.."
III
Давно посунув із боярських хоромів ігумен Назар з Надпрутянської обителі. Бачить уже, мабуть, святий отець уві сні обіцяну дарчу грамоту на княжу пущу, а Ян ще й не зводився із-за столу. До половини спорожнів жбан, добре старе вино привозять із-за Горбів угорські гості, від однієї чари й у молодця дурманіє в голові,— а печатник п'є його, як воду, й не хмеліє. Має голову світлу, думки прядуться рівно. Хіба що прив'ялі яблука щік злегка рум'яняться від хмелю та кістляві руки тремтять, і ноги стали ламкими в колінах. Коли б схотів підвестися, то впав би. Не раз таке траплялось.