Князь був задоволений.
А Ян ще вів дружину додому.
— Цок-цок,— кресав копитами іскри княжий скакун.— Цок...
Коли ж до Перемишля стольного зосталося кілька акордів, в гридницю пропхався батько Чагр. Старого ніхто не помічав... ніхто не бачив його перекошеного болем і гнівом обличчя... ніхто не зауважив, як тремтіли пообтовчені теслами і стругами руки. Аж коли він, великий і грізний, виріс над Яном і шарпнув сина за плече — всі встромили в Чагра погляди, а Чагр же осліп. Лише Яна видів... лише сина, котрий знітився, замовк.
— Чи я тебе, чадо моє, учив колись лихословити? — питав його батько Чагр.— Чи я тобі, чадо моє, не втовкмачував у твою дурну голову, що брехнею світ обійдеш, а назад не вернешся?
Голос старого зволожився сльозою. Ян просив бога, щоб земля під ним розкололася. Гридниця і стравниця заніміли, князь поки що не второпав бесіди Чагрової, печатник збагнув її одразу.
— Схаменися, смерде! Не місце тут. Перед князем стоїш.
Чагр, мовби спам'ятавшись, ударив князеві чолом. Печатникові ж відповів:
— Воно й правда... не місце...— Злість Чагрова обвуглилася, жаль, як попіл, припорошив гнів... жаль на Яна, що осоромив його на весь Галич,— Я нічб не кажу, святий отче. Ось тут син мій співав, красно співав. Забув шмаркатий отрок тільки додати до співанки, що через рік Болеслав Ляцький, на помсту нашого князя відповідаючи, послав полки на руське порубіжжя. Аякже: зуб за зуб, око за око. Де ж тут слава, чесний отче?
Бояри і мужі градські, погорбившись, чекали княжого гніву. Володимирко удавав, що образи не почув, не для цього пир затівав, щоб сваритися з простолюдом. Пам'ятав: хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл. Чагрові це не минеться, іншим разом пригадається. Князь прощати образ не вміє, зате вміє ждати. Втім, дереводіл ще сьогодні вип'є свою першу гірку чару. Зараз князь викопає між отцем і сином прірву, через яку кладку не перекинеш.
"Сина приголублю, зроблю з нього слухняного двірського співця. Це нічого, що горобчик він сірий, іскра божа у ньому світиться. А Чагр-дереводіл згодом умре".
Остафій розвіяв неприємну мовчанку:
— Він, роб твій, осподине, хмільний. Прости 'му.
— Бачу. Тому й вибачаю,— одказав Володимирко.— Хай додому відвезуть.
Чагр бив князеві поклони:
— Щоб знали... таки хмільний я. Хміль мій не від вина, від жалю. Сподівався, що з сина люди вирос...
Чагрові не дали договорити, двораки вхопили попід руки, перед ґанком кинули в сани і вйокнули на коней. А князь казав Янові:
— Підійди-но ближче, отроче. До вподоби мені твій спів. Від сьогодні будеш при мені.
Ян, ще не вірячи у своє щастя, дурнувато шкірив зуби. Печатник Остафій учив:
— Дякуй князеві нашому отроче. Милостивий він. Ох, милостивий князь Володимирко.
Вельми милостивий...
Глава четверта, з літа 1187
Cвітильник на вікні моїм не гасне, горить, як на березі маяк далековидний: "Сюди тримайте путь". І ладьї до берега приходять, і укоті кидають кормчі. Серед них тебе не бачу, Васильку-брате, і береги мої не гомонять сокирою твоєю голосною".
"Де корабель твій плаває, Васильку-брате, в яких морях, в яких краях? Прилинь до мене, брате, з незвіданості своєї далекої, з моря безвесельного, винирни з-під хвилі зрадливої, з-під землі добудься. Бо не вірю, щоб щез ти, як мреч уранішня; ти живеш у бервені кожному, тобою покладеному, живеш у листку різьбленому, живеш у городі новому і в храмі величному; це нічого, що города нарекли іменами князів, а храми твої дарували богам; це нічого, що сліди твої можні світа цього своїми іменами прикривають; це нічого, Васильку-брате, бо повіють вітри, і здують вони наметений пісок княжих слідів, і стоятимуть нащадки над нашими слідами глибокими, як над криницями".
Василько, син Нагрів, позирав з нудьгою на сокиру, вбиту вістрям у поріг колиби, без сокири не знав, до чого прикласти руки, що раптом стали вільними і непотрібними. До колиби не підступав, тепер сокира не була просто сокирою, вона стала оберегою, що пильнує Анну від чорних духів, і пильнує недаремно, бо Анна спить, мов скупана.
Це тішить Василька.
Врешті він згадує про ніж, викутий ним у городку Ми-кулиному з уламка старої коси, а коли маєш ніж, то руки не дармуватимуть. Дістає його з шкіряної піхви і гострить об камінь, потому пробує лезо послиненим пальцем і, перехрестившись, видибує з воріт гражди. Йшов, щоправда, не дуже борзо, бо раз по раз прислухався, чи не покличе з колиби Анна. Коли ж допався у поточищі до лозових корчів, то гнув пруття оберемками і бив ножем по стовбурцях квапно й нетерпляче.
Рубав лозу синові на колиску.
Синові? Аякже, мусить бути син, Всевишній зглянеться на його, Василькове, безталання. Якщо послав йому Анну, молоду й гожу, то хай щастя бодай на старість буде повним і ненадщербленим, доста всяких бід перетерпів.
Гнучка лоза іноді виприскувала з долоні і боляче била по бородатому лиці, Василько нічого собі з того не робив, приговорював:
— Оця лозинка грубша, що б'ється, піде на денце. А оця рівна і довга — на бильця. З цієї ж тоненької — торці виплету.
І, витираючи з чола піт, кивав комусь пальцем:
— Ось побачиш, малий, яку колиску тобі змайструю. Глибоку, аби не випав припадком, денце мохом вистелю, бильця калиною замаю, щоб тобі черлена барва очка милувала.
Жебонів з сином пестливо, мовби син лежав у сповитку побіч нього і пас батька сонечками з-під бровенят.
Бесіда Василька заспокоювала, гейби Анна уже щасливо своє відкричала, в густій Васильковій бороді бриніла, як золота бджола, посмішка.
— А щоб нудьга не брала, то виріжу тобі, синку, з явора коника, з глини когутика виліплю. Ти не чув, як піють череп'яні когу...
Останнього слова Василько не доказав, бо враз запекла спина від чийогось погляду. Дереводіл упав поміж лози, причаївся, поглядом сторожко вимацував праліс, що на тому боці потоку починався буйним засівом смеречини.
Ніде нікого...
"Коли б це об'явився якийсь бродник-угрин, то його стріла прошила б мене швидше, ніж я спам'ятався б, коли б люди боярина Микитки, сина Яремичевого, на мій слід напали, то їх щонайменше було б двоє або троє, отже, не потребували б підкрадатися лисицями, я тут беззбройний...