Славен цар Олександр, пив шоломом воду з численних рік і морів. А шо зоставив по собі матері — Македонії? Лише сиріт по весях? Лише виплакані зіниці жон? Лише гробовища?
Володимирко забув про синове читання. Підпер долонями голову, руда борідка випнулась клинцем уперед.
"Що ж я залишу після смерті? — розмовляв князь з собою.— Ось умру я завтра і чи не схожа моя доля з долею великого Македонця? Бояри, що нині злизують пил з моїх чобіт, завтра покажуть на двері Ярославу, пошлють у Звенигород до Івана Ростиславича або впадуть перед Всеволодом київським та попросять: "Наш князь, слава богу, сконав. Насіння його ми прогнали. Дай нам осподина".
І все піде прахом... прахом стане те, чим жив я десятки років, знову в Галичі, Перемишлі, Звенигорода Теребовлі, а може, й в Ушиці постануть князівські столи. Такі столи — посміховисько для Русі, розор для землі, корита для кормления князів. Та що до цього боярам? Чим слабший, бідніший князь, тим сильніші вони, бо давно кріпко сидять на землі, не те що в давнину. І їх не обходить, що Галицька волость є порубіжжям, а тому повинна стриміти заборолом перед зазіханнями чужинецькими. Особливо забороло потрібно тепер, коли Київ слабне через міжусобиці.
У смертну годину він скаже боярам:
— Мужі мої лучшії, князя чужого у вотчину Ростисла-вичів не кличте, хай стіл мій перейде до сина, від сина — його синові. Тоді ви, і діти ваші, і діти ваших дітей у силу вберетесь, як мечник у лати. Нині на Русі велике лихо від того, що князів розплодилося, як жеребців у табуні, кожен чується на своєму столі гостем, а відомо, що гості не орють і не сіють, вони тільки жнуть.
Князь ребром долоні витер обличчя, мовби змивав думки про смерть. Розправив плечі і тугіше переперезав че-рес. Що ж, казання передсмертне уклав красно, але боярства словом не врозумиш. Задумане здійсниться, коли його підперти мечами. Мечів у нього після Звенигорода обмаль, у дружині та полках гриднів, що города стережуть, всього кілька тисяч. Та й, правду кажучи, міць князева не в дружині, міць у воях. І то не в тих воях, що вчора тримали чепіги, а нині взяли в руки меч... вої від чепіг незамінимі в обороні рідної землі, вої каждодневні, яких би ратне рукомесло годувало, придатні для здійснення княжих задумів. На перший початок найняти б дві-три тисячі половців або сербів... Тоді князь міг би безтурботно сидіти на своєму столі, і міг би не лише про Погоринську волость, а й про цілу Волинь подумати. А там Дунай сниться...
Ех... Золота би... грошей... все в злото-срібло упирається... Тому мусять розкрити свої калити смерди та руко-месні люди, мусять, бо я так жадаю, а я не тільки їм князь, я їм отець і волостелин, усі вони мої. Старійшини братчин нині повинні це зрозуміти і тримати мою руку. Цього їм у майбутньому не забудеться, князь уміє брати, але вміє і давати. Може статися — лелійте надію,— що нинішні мужі градські завтра повісять на шиї боярські гривни. Все від князя залежить...
Володимирко повеселів.
— Велика наука, скажу я тобі, сину, княжити. Вчися... Двері відчинилися безшумно, і в світлицю, сіючи запах
ладану і м'яти, вступив печатник отець Остафій.
— Вітаю тебе осподине,— печатник схилив голову.— Мені казали: слабуєш...
— Минулося,— відмахнувся князь.
— Дякувать богові. В справах я до тебе, — і поклав на стіл дощини, облиті воском, на якому ритували письмена. Крутий лоб Остафія, обрамлений білим, як молоко, волоссям, шо спадало пасмами на плечі, брижився зморшками.
— Щось недобре? — занепокоївся князь. Ярослав, закривши книгу, подався до порога. Володимирко завернув:— Сиди й слухай. Не будеш літати мислями попід хмари, пізнаєш труд княжий.
Пальці печатника, жовті, сухі, ніби з воску кручені, торкнулися дощечок. Хвилину вагався: сказати чи пожаліти хворе серце князя. Врешті зважився:
— Твої люди донесли із Звенигорода, що Всеволод, великий князь київський, таємно слав боярина Петра Бориславича до Івана Ростиславича.
Князь позеленів, зуби зціпив. Очі — як ножі, гострі, прищурені.
— Лихе замишляє Всеволод, проти тебе підбурює Івана. Бориславич натякав: годі князеві Звенигородському ходити побіля стрийового стремена.
— А Йван, милий родич наш, що на це?
— Він начебто думати буде. У нього дружина мала. Боярин київський поміч обіцяв...
— Іван нічого 6 не надумав, коли 6 ти мене, отче, послухав,— різко перебив князь.
Отець Остафій перехрестився.
— Гріх брати на душу його смерть.
Князь беззвучно сміявся... одними зубами сміявся.
— Гріх, вчинений з волі свого осподина, прощається богом.
Ярослав волів би оглухнути, щоб не чути змовницької бесіди. Сполохано позирав на батька й Остафія. На нього ж не звертали уваги.
Печатник теребив пальцями важкий срібний хрест, що висів на грудях.
— Хто знає, кого після Іванової смерті посадить Всеволод на Звенигородський стіл. Ти забув, що на Русі старший князь — київський.
— Волость Звенигородська — моя дідизна. До того ж на землі Галицькій старший я,— припечатав Володимирко.— Схочу і завтра прожену Йвана із Звенигорода. Правитиме там Халдеєвич, посадний мій.
Отець Остафій підняв руку.
— О так. Але не квапся, княже. Швидке рішення — це ще не мудре рішення. Птах, у якого обрізані крила, далеко не літає.
Запанувала мовчанка. Князь зважував печатникові слова. Потім, заспокоївшись, спитав:
— То що порадиш чинити з Іваном?
— Пошлемо до нього посла з грамотою: "Пам'ятай, княже: Київ далеко, Галич — під боком. Мені стало відомо про твій ряд з Всеволодом. Покайся, поки я добрий..."
— Хіба поможе? — засумнівався князь.
— Принаймні налякаємо до часу. Далі буде видно.
— Не радуєш сьогодні новинами,— мовив князь, скосивши око на нову дощечку.
— Втіху, як солодкий плід, осподине, приберігаю на-послідок, щоб здобрити гірке. Ще послухай... і ти, княжичу, нагостри вуха. Волость наша повниться подіями великими і малими, нам належить їх знати, щоб добре похвалити, а зло покарати.
Ярослав слухав.
Десь смерди супроти боярина ворохобу вчинили; десь на дорозі коломийській таті обдерли, як липку, фразько-го купця; десь тіун на княжчині згинув від ножа ратая; десь на порубіжжі мала купа ляхів на весь напала; десь вірники запопадливо про свою калиту дбають, забувши про княжу...