До брані однак не діцшло: ляхи та угри — союзники 1зяславовіу збоявшись могуті Юріевог, просили Ізяслава учинити з Юрієм мир. Радили йому: "Хай Юрій тримає Київ і города, що до нього належать, а ти маєш Володимир і Луцьк. На цьому й помиріться". І пішли з Русі...
Юрій тільки цього й ждав, про мир він не думав* бо велику ненависть носив на Ізяслава. Велів він синові Андрію взяти коп'ем Луцьк. Ізяслав, принизившись, просив у Володимира галицького заступництва. І був мир... хоч кажуть на Русі: мир тривав до брані, брань — до миру.
Галич зустрічав вершників навстіж відчиненими воротами. Биричі на ходу зіскакували з сідел, кидали поводи конюхам і квапились звідомити княжого огнищанина-стольника Судислава, що градські та окольні бояри нині після полудня прибудуть, як велено, на різдвяний пир до князя Володимира Володаревича.
Князь же Володимирко, як на гріх, підупав здоров'ям: поколювало біля серця. Він лежав у світлиці і слухав, як син його Ярослав читав книгу про діяння великого Олександра Македонського. Книга було стара, пергаментні сторінки на краях лоснилися, обклад витерся і порудів, срібло на ньому почорніло. Але з усіх книг Володимирко шанував її найбільше, навіть брав з собою в сто коди, і тому тішився, що син гортає сторінки бережно, а слова вичитує побожно.
Любив князь Володимир свого одинака, хоч і не виставляв напоказ, прикриваючи її суворістю; суворості в ставленні до сина вимагав і від Ярославових наставників: вуя Ратибора, печатника отця Остафія, котрий учм% княжича книжної мудрості, та писця Радила, що товмачив Ярославові мови чужоземні.
— Пещене дитя,,— говорив, бувало, Володимирко вчителям,— звикає до легкого хліба. А князь на Галичі — ратай. Сто потів з нього ллється. По собі знаю. Хай і син до цього буде готовий.
"Та чи не занадто Ярослав книги вчені обожнює, до книг горнеться радше, аніж до меча. Не далі як позавчора Ратибор знову жалі викладав: бунтує Ярослав у полі проти ратної науки. А даремно.— меч — усьому голова. В мене мечів замало, ворогів — хмара, тому мушу хитрити, словом блудити, інколи хрест цілую, що більше меча не підніму, а поцілувавши, берусь за старе. І так безперервно*.
У грубці, що виблискувала в куті муравними кахлями, пирхало і сичало дубове поління. Крізь вікна, високі й вузькі, двома перестиглими снопами падало на долівку сонячне проміння. В міжвіконному простінку перед іконою Георгія-воїна жовтим лататтям блимала лампадка. Чолова стіна красувалася черленими щитами, перехрестями мечів, списів та корогов, які колись служили Ростиславичам.
— Ти градських мужів теж на пир кличеш, отче? — спитав Ярослав, помітивши, що батько не слухає його читання.
— Так,— відповів Володимирко. — А чому питаєш? Отрок зам'явся.
— Незвично якось. Не пригадую, щоб ти досі гостив їх у себе.
"Не пригадуєш? Бо обходився без них. Тепер потреба настала. Мало в мене мечів..." — лежало в князя на язиці. Однак сказав зовсім інше:
— Князь усім людям у своїй землі вітець.
Ох, доле осподарська. Синові рідному правду не каже.
У княжу світлицю просочувався гомін великого дворища: десь кінь заіржав, як у сурму протрубів; у гулкому переході вартовий гридень черкав об кам'яну підлогу мечем, мовби розмотуючи довгу струну; за стіною челядь погрюкувала столами та лавицями, лагодячи трапезну і гридницю для прошених гостей.
"Не тільки син мій, двораки теж дивуються, що кличу на пир старійшин рукомесних братчин. Судислав-столь-ник моїм словам не повірив,— припімнув князь учорашню бесіду з огнищанином.
— Не випадає, осподине, того... кахи... гостити в себе простих людей.— Згорблений у поклоні низькому, огнищанин помигував на князя допитливими очима.
— Мені краще, Судиславе, знати, що князеві випадає. Та й не прості це люди — старійшини.
— Та хіба я що... я нічого... Але якось воно...
— Я велю,— розсердився князь.— Для старійшин накрий столи в стравниці, боярам моїм — у гридниці. І гляди, щоб у мисах не бракувало печеного і вареного, а в корчагах — доброго вина і меду*. Іди.
— Іду, осподине. Твоя воля — закон". Ярослав нині допитувався:
— Чому раніше "дітей своїх" у терем не кликав? "Багато хочеш знати, сину. Йшов би ліпше геть звідси, бо замолоду скуштуєш, який у князя гіркий хліб. Ще знеохотишся дочасно,— відповідав подумки Володимирко. — Зрештою, сиди. Княжити теж треба вчитися, звикай. А щодо простолюду... усіх тих старійшин, то не з добра їх кличу. Мушу. Чи, може, пир таки відкласти? Несподівано, мовляв, князь заслаб... хто осудить? І що я виграю? Не нині — так завтра стежки до старійшин доведеться топтати... потрібні мені зараз старійшини".
Князь узув чоботи, пройшовся по світлиці. Мовив:
— Видиш, Ярославе, вчимося ми не до старості, а до смерті. Печатник Остафій радить сісти за стіл з старійшинами братчин, випити з ними чару, приголубити. Мужі градські на терезах простолюду важать багато, і цим треба розумно користатися. Особливо тепер.
— Яка є потреба нагальна?
"Признатись тобі? Промовчати? Різні є причини. Перша з них..."
Про першу відкрився синові:
— Скарбниця моя спорожніла... думаю податі збільшити, а люд і без цього ворохобиться.
Оце лише виповів Ярославові, інше ж затаїв, а того "іншого" цілий міх. Видоки з Перемишля, Коломиї, Теребовлі, з Ущиці на Пониззі доносять, що народ, чернь ратайська і голитьба галицьких городів хулять свого осподина за те, що зважився підняти меч на великого князя київського... що не жадає ходити сумирно побіч стремена Всеволодового, як і належить князеві на волості. Споконвіку, мовляв, повелося так на Русі, що молодші князі покірливі первопрестольному Києву. У Володимирка ж вселилася гординя, захланність ум замотеличила, мало йому вотчини — Перемишля і Галича, під свою руку взяв ще й землю Теребовельську... знову ж молодий князь Іван Ростиславич на волості Звенигородській сидить з ласки свого стрия Володимирка. Бог гнівається за це на князя, знаком його гніву є поразка галицьких полків під Звенигородом.
— Всеволод скарбницю твою на Звенигородській Оболоні вичерпав,— недоречно вставив Ярослав.
Аж потемнів князь Володимирко. Не любив згадок про Звенигород. Ще б пак! Не перший рік сидить на отчому столі, не на одному бранному полі заживав слави, торік теж мав надію, що допоможе святий Юрій