— Князь не шукав тя?
— Мо', й шукав. Та звідки міг знати, що його будівничий сидить на краю світа в хижі над Прутом? Закоротка, либонь, княжа рука.
— Зате боярська досягла.
— Якби не дарував Осьмомисл Косняткові Сіросла-вичу землі над Прутом, то я донині сидів би там у мирі й спокої.
— Нема ніде в світі миру і спокою. Скрізь суєта... тривоги... скрізь бояри — мужі княжі. Але жити якось треба, Васильку.
— Ото ж бо: жити якось треба. Говоримо так, ніби життя — не радість, дарована богом, а його, господній, бич. Кожний, хто допався до влади і увібрався в силу, поляскує над тобою бичем, примовляючи: "Жити хочеш — корися". Так і зі мною... Упав одного дня до моєї хижки над Прутом тіун Шкварко з ватагою... той тіун, який Косняткові городок на пагорбі поблизу Берладни-цького шляху з весни почав класти, і до мене:
"Ти хто єси? Чий?" — І більмаками косить на гладкі стіни моєї хижі, на жону Раду.
"Нічий,— кажу.— Вольний єсьм. Смерд по імені Арсен".
"Далеко відбився від сельбищ людських. Небезпечно тут. Бродники різні, половці наскочать",— закроює Шкварко здалека.
"У тривозі я щоденній — це так. Зате на волі".
"Ну, тепер тривоги твої позаду,— потішає тіун.— Кос-нятин-городок під боком. У разі чого..."
"У разі чого без городка обійдуся",— відповідаю навпростець.
"Зате він без тебе не обійдеться. Людей до сокири бракує, а ти он яку красну хижу поклав. Є, видно, в тебе хист до сокири".
"Є! — вз-яла мене злість.— Та тільки що кому до того?"
"Як то що? — тіун вовком на мене.— На боярській землі, на Коснятковій сидиш. Отже, холоп ти його. Хіба закону не відаєш? Завтра щоб із сокирою був в городку".
"Як рак свисне,— уперся я.— Вольний єсьм".
Шкварко прихилився до одвірка — й досі бачу його добгий, як у коня, твар,— і ніби по-доброму до мене:
"Гай-гай, ніби й немолодий ти, а брикаєшся, мов теля. Як жити будеш з дурною зухвалістю вольного смерда?"
"Як дотепер".
"Говорила-їхала,— реготнув у вічі Шкварко.— Те, що було дотепер, забудь. Чув? Від сеї ж таки хвилини".— І звелів гридням мене зв'язати. Я сокиру з-під лави, жону штовхнув у кут до колиски з сином.
"Ану підходь,— кричу,— кому життя набридло!"
Тіун з порога людей своїх заохочує, мовляв, не посміє смерд. А я, Доброніго, посмів, бо боронив свою волю... і в когось таки втрапив обухом. Та що з того? Воїв набилось повна хижа. Батько Чагр он цілий зворохоблений Галич мав під рукою і то нічого не вдіяв супроти Володимирка. А я один, як перст. Ну, приголомшили мене... В городку відлили водою, дали в руки мою ж таки сокиру: теши. Я тесав, прикований цепом до колоди, і виглядав Раду... виглядав, аж поки дізнався: збезчестили тоді гридні мимоходом мою жону. Я уявляю... вона горда була; з гордощів, болю, ганьби лишилася ума. Нібито сповила дитя і шубовсь з ним у Прут.
Я далі цюкав у городку сокирою. Зуби зціпив... серце обкервавлене. Довго я заробляв у Шкварка довір'я, вдаючи усмиреного, і в першу ж ніч, коли збили з ноги цеп, полив свіжі зруби смолою і підпалив. Ніколи не буде миру між смердом і боярином. Потім на коня — і гайда в степ...
— Чи гаразд учинив, Васильку, сину Чагрів? — спитала Доброніга задумливо. Щось подібне сталося колись з батьком Чагром, тільки Чагр обійшов біду краєм, подавшись із Золотої Бистриці до Галича, а Василько... Недаремно ж говорять: сини ідуть далі.
— А ти... ти гаразд учинила, зворохобившись проти Люта й утікши? Видно, в кожному з нас сидить, сокіл, що прагне лету. Не суди ня суворо.
— А все ж: як тепер житимеш, Васильку? Світ заго-роджений-перегороджений клітями й заборолами. З цим мусимо миритися. На небі — бог, у Галичі — князь, у кожній весі — княжий муж, боярин.
— Не тільки світа, що у вікні. Ось приїде Анна...
— Осінь скоро,— нагадала Доброніга.
— Перебуду тут до весни у братчині дереводілів під чужим іменем, а весною гайну в гірські нетрі, де й нога людська не ступала, і почну життя наново по раз третій. Якщо, звичайно, приїде Анна.
— Коли любить, приїде,— сказала Доброніга. А в душі молилась: "Приїдь... прилинь Повинен же цей гордий і чесний муж та зазнати колись щастя". — Хоч, правду кажучи, не уявляла щастя навіть з коханим ладом серед диких пралісів. "Я не уявляю... але ти, Анно, не зважай, у мені, може, лише дрібка лишилася від того соколиного, про яке говорив Василько. Жити якось треба, Анно".
II
"І зірвав Ярослав, князь мій, яблуко страху..." — викотилося натужно перше речення. Вимучував його Ян-пе-чатник довго, аж піт чоло покраплив. Покручеві що... Покручеві легко радити, мовляв, оббілися перед судом нащадків у писанні своєму на противагу "Хронографу" Русина. А писати — робота важка, як оранка, в ній ти одночасно і віл, і плуг, і орач. Писання читатимуть люди мудрі, науками просвічені, треба, отже, щоб слово з словом трималося купно, та щоб замисел потаємний не кидався в вічі першому-ліпшому книгочею. Головне, щоб нащадки повірили в правдивість твого сказання, а буде в ньому ціла правда, півправди або лише її дрібка — хто перевірить? Самому Янові важко сьогодні пригадати той січневий день до найменших подробиць.
Холодно тоді було в гридниці Ярославовій. Зранку роби топили в двох великих печах, віз дров спалили, а духу теплого, хатнього щось не дуже було чутно. Водохре-щенські морози тріщали надворі: птахи на льоту замерзали, вовки-сіроманці, зачумлені холодом і голодом, ночами блуками галицькими посадами. Грубі стіни в княжій гридниці, а й крізь них проникала студінь: паморозь сріблилася на пощерблених мечах, що висіли на кованих гаках. Тому й понадувалися, як сичі, загорнувшись у соболині хутра, думні бояри, що порозсідалися на лавах. Один князь по-молодецькому терпів у легкому каптані.
І ще печатнику Яну холод мовби ніпочім. Святкував він свою скритну перемогу. Чотири довгі седмиці ждав і потерпав, виглядаючи з Києва послів Ярославових. Бо могло статися, що минувся б страх Ярославів і сказав би князь печатникові: "Йди в свої Братишани, обійдуся в Галичі без тебе". Тепер цього не скаже, бо стояв перед князем воєвода його Коснятко, який учора повернувся з Києва від Юрія-князя... вернувся з порожніми руками. А міг би привести Івана Ростиславича Берладника, кровного ворога Ярославового на цепу. Міг би...