— Не знаю я, Вавиле,— признався чи то робу, чи то самому собі,— здається, що люблю цю землю.
Деякий час йшли мовчки. Кроки гулко відлунювались у чорній тиші.
— Є любов різна, сину, — першим обізвався Вавило.— Другим чи третім моїм паном у неволі був філософ, Кирило на ймення, болгарин родом. Він любив зі мною розмовляти, все про Русь розпитував. Обіцяв дати вольную... та не встиг, комусь, сердега, не догодив, а чи висміяв, досить того, що звинуватили його в єресі і пропав чоловік. Мене іншому продали. Кирило цей говорив: "Я люблю землю греків, як ту жінку, що напоїла вином у чужому городі, помила ноги, постелила постіль і лягла поруч, гаряча і ненаситна. Я люблю її вино, обнімаю, пещу її тіло, а завтра ж встану з її ложа і без жалю розпрощаюся. Любов ця тимчасова, принагідна, бо пам'ятаю, що є в мене лада справжня, вона не напуває мене дорогими винами, не кличе на постіль, але я готов за неї вмерти, бо знаю: кращої од неї у світі нема. Я хочу її взяти і боюсь... вона для мене звична і свята". Мудрий був філософ Кирило.
"О, роб цей — не простий роб, осподарі балакали з ним заради розваги, він же з цих розмов ум гострив... гострив, щоб наповняти, зігнувшись, келихи єфстафіїв. І гострив ум мовби для того, щоб нині мене ганьбити".
Русинові забагалося побути самому, щоб збагнути свої мислі і слова Вавилові. Сказав:
— Вертайся додому, Вавиле. Мені вже близько. Я буду думати...
— Думай, сину... Ти доріс до цієї важкої роботи. — Поклонився і пошкутильгав назад, у такт його шкутильганню погойдувався серед пітьми ліхтар.
II
Мир і спокій панували в хоромині, святвечір розкривав перед Васильком найбільшу свою таїну — годування духів предків. Батько Чагр клав в окрему мису по ложці з дванадцяти страв і пошепки припрошував:
— їжте, мої пращури і далекі рожениці, споживайте нашу роботоньку і піт — нам ні умисного, ні припадкового зла не чиніть. Стережіть рід від мору, від меча, від вогню, від води, від напасника. Амінь.
І примостив мису на покуті біля Діда.
Тільки після цього покуштував куті.
Василько був отроком рослим, з гудзуватими, звичними до роботи руками, а проте по-дитячому затаїв дихання, слухаючи батька: і страх заціплював йому уста, і ждав він, що ось-ось рипнуть двері й у хоромину валом повалять мерці, яких кликав батько на вечерю.
Опам'ятало його калатання ложок об мису.
Родина їла довго, смачно, бо дався взнаки пилипів-ський піст. Чоловіки припадали до корчаг з медом і на очах хмеліли. Жіноцтво пригублювало пиво. Лише Доброніга вечеряла силувано, Лют цього не помічав, увихав ложкою, як молотильник ціпом, рідка його борідка засіялася шпичками риб'ячих кісток і окрушинами хліба. Чагр підморгував Добронізі кущистою бровою і припрошував:
— Ти наїдайся, чадо, досита, за моїм столом ніхто не дорікне тобі куснем хліба.— Глипав темно на Люта, кортіло йому, як завше при здибанні з сином, досукати розмову, розпочату ще у весі на березі Золотої Бистриці.
— Таке вигадаєте, отче,— обізвався Лют.— Ніби їй вдома чогось бракує. Сама собі осподиня.
— Містечани галицькі торочать інше...— буркнув Чагр.
— Торочать, отче, бо заздрять,— відказав Лют.
— І ненавидять! — крикнув Чагр. Бо хіба неправду він говорить, хіба не запримічав, якими ненависними поглядами стріляють у плечі його сина рибалки, ткальці, перевізники, смерди, дереводіли, скудельники-гончарі, вдови? В очах їх яриться стільки злості... нею можна пекло підпалити.
— Проте без мене не обходяться,— провадив далі Лют, підморгуючи Янові.— Не я до них, а вони до мене топчуть стезю, колінкують і просять купу. А я що... християнин єсьм, серце маю воскове, ближньому відмовити не можу.
Василько, дарма що юний, олжу в Лютовій бесіді вловив: глузує брат з батька Чагра і з боржників своїх глузує. Не боїться гніву людського й божого, нема в нього честі, одним живе: як би скарб свій примножити.
— Ой, вб'ють тебе колись люди, — хитає головою Чагр. — Урветься терпець...
— Не віщуй, Чагре,— зблідла Мама.
Чагр, син Микули, висунувшись по вечері із-за стола, коценів посеред хоромини у білій сорочці до колін, обидві руки заклав за широкий черес, довге волосся, перехоплене на лобі ремінцем, спадало на згорбатілі плечі, очі туманилися хмелем.
А може, болем?
— О ти, родителю, певно, хотів би моєї смерті? — допитувався вкрадливо Ают.
— Не знаю,— признався Чагр.— Не знаю... Ти чадо моє, моя кров, не смію тобі смерті жадати, бог би ня скарав. Але люд — так. Люд жадає. Згадаєш мене: прийде колись чорний люд на твоє гум но і розмете його, рознесе по бервену, кропивою засіє. Людське терпіння, як великий жбан: наливай у нього гіркого пива та гляди, щоб не потекло через вінця.
Лют скочив на ноги... хитнувся, випитий мед налив кров'ю дзьобате обличчя. Здавалось, син не стерпить вітцеві. Василько був готовий поспішити старому на поміч. Настуся шугнула в кут. За столом лишився Ян, його мовби не цікавила родинна сварка, зверхньо і зневажливо кидав він косяки на батька і на старшого брата, і преспокійно цідив собі мед.
Мама схопила Люта за руки, боячись, аби не дійшло до бійки, впала йому на груди і благала:
— Вибач старому. Не він говорить — мед говорить. Наш батько добрий...
Лют грубо її відштовхнув. Чагрові ж казав, сміючись:
— Твій люд... дрібнота злиденна, яка жити не вміє, отут у мене, отут о-о-о! — І стискав кістлявий кулак.
Доброніга думала, що Лют говорив правду: в його кованій залізом коробиці сховані десятки пергаменів, берестяних грамоток, купних дощок, замережаних іменами боржників. Колись, як ще сподівався її любові, хвалячись своїм скарбом, читав їй: "У Данилка-рабалки дві гривни серебра, у Федорця-ковача п'ять гривен, у Петрила смерда з Сапогова три гривни..." Там рясніло іменами чорних людей, гриднів, купців, молодих боярських синів, що пустилися берега. І десь там на самісінькому дні короб и ці лежала грамотка її батька, котра прирекла Добронігу на шлюб з нелюбом.
— Кулак твій люд розціпить. Щоб знав і пам'ятав. Звідай у старожитніх людей у Галичі, й вони тобі повідять, як люто мстилися над лихварями.
— Не розціпить! — безпечно сміявся Лют.— Князь мене оборонить.
— Князь? — оторопів Чагр. Ах, його оборонить князь. Що ж, може бути, люти князеві і боярам любі. — Я забув про князя, — признався Чагр.— Правду мовиш, не дасть він тебе скривдити. Поки це буде в його силі. Але трапляється... Ти бачив, як розливається весною наш Дністр? Повідь змиває береги, корчує дерева, гаті міцні, дубові зносить, мов тріски. Могутній наш Дністр весною. Отакий і люд ворохобний. Сила це підспудна, страшна. Князь проти неї — хробак.