Обидва вихопилися з намету.
Над степом народжувався день. Сонце ще не зійшло, але темрява разом з росами спадала у високі трави, никла. На її місце з озерець напливав, клубочився .білими хвилями туман. Звук галицької сурми, здавалося, вистрілював з білого туману, мов гінке і голосне стебло.
— Не добудиться своїх Коснятко, — засміявся Хваст. Вони обидва вже були на конях, з висоти сідел бачили, що туман стелиться низько, по коліно, як дим перед дощем. Щойно зійде сонце — і він згине.— Ось налетіли б тепер, поки вони сплять... поки туман. Га?
— Спробуй,— не впирався старійшина. — Твої вої по переду. На тебе надія, воєводо.
Галицька сурма розбудила Провів стан. Люди спросоння хапалися за зброю. Тут і там вибухала лайка, іржали коні, хтось голосно молився. За хвилину-другу стан клекотав, як величезне торжище.
— А вони сплять,— тицяв Хваст розчепіреною п'ятірнею у галицький бік.— Сплять, мовби впилися пахощами нашого степу, ніби й не їх сурма кличе.— Хваста аж посмикувало від нетерплячки. Кінь під ним орав копитами землю. Ще мить — і гайне воєвода до своїх брод-ників. Гарячий.
— Постій! — владно спинив його Пров.— Поглянь-но. Хваст звівся у стременах і занімів: удалині стояла по
коліна в молочному тумані готова до брані галицька рать.
— До меча! — гойкнув хрипло Пров. За плечима озвалася його бойова сурма. Соцькі нашвидкуруч шикували загони.
У галицькому стані вдарили бубни. Гул, як далекий глухий грім, уродився десь праворуч і, вигнувшись луком, побіг на захід. Бубнів, може, було сотня, а мо й тисяча; під високим куполом неба згук їхній посилювався в сто крат, і Провові здавалося, що Коснятко Сірославич вивернув степ, як собачу шкуру, і зробив один велетенський бубон. Воркотливе гудіння приглушило всі інші звуки, проникало, як чорна кров, у серце, туманило голови, вселяло страх. Пров не здивувався б, коли б його вої взяли на плечі ноги. Він сам боровся з собою, щоб не смикнути вуздечкою та не повернути коня на біг. Вої, однак, не хитнулися, жоден із них не оглянувся назад. Бубни лишень притлумили гомін і нагадали, що брань буде лютою. Вої ціпеніли гурмиїцами; наїжачившись списами, косами-горбушами, рогатинами, вони перегородили простір між двома озерцями; власне, не перегородили, а вросли в землю, як кам'яні непорушні брили. Потоки крові потечуть в озера, поки галичани вивергнуть брили із землі. Та й чи вивергнуть? Сходило сонце.
Сонце сьогодні теж було схоже на бубон, тільки бубнило воно не глухо, а дзвінко-золотисто. Ранок гатив по ньому кулаками що мав моці, летіли-бризкали з сонця промені — скалки; скалки розсипалися по степу, веселили його, піднімали на крило жайворів та інше птаство.
Галичани сунули на Прова неквапом: нога поза ногу. Тепер уже добре було видно їхні лави, вигнуті посередині. Старійшина наслухався про грізних галицьких пішців, навчених бездоганно ратного рукомесла, закутих у панцири й кольчуги. Щоправда, не дуже цьому вірив. Нині ж вочевидь переконався: не порожні тії чутки. Степ від краю до краю вилискував, мигтів, як риба лускою, гостроверхими шоломами; степ був розкраяний навпіл черленими щитами — миш не прошмигне між ними; степ був наповнений вітром-лопотінням білих і синіх стягів. Старійшина Пров мимохідь — для порівняння — позирав на своїх воїв, і зневажлива, глузлива смішинка скривила його губи. "Хіба це воїнство? Хіба у них зброя? Щитів порядних — і то не мають: той якусь дошку приладнав до плеча, той виплів коло з верболозу. Діжки цими щитами накривати, а не виходити на брань. Сміх".
Лави галицькі Прова не лякали й не збурювали гніву. Навпаки — захоплювався ними. Сьогодні він, Пров, тремтить перед валом черлених щитів, бо мусить спокутувати власну помилку: не варто було слухати Хваста з самого початку. Але завтра... яке б те завтра не наступило і скільки б воно не коштувало крові... він завтра почуватиметься за щитами в безпеці. Приємно жити і множити статки, коли знаєш, що черлені щити бдять твою ораницю, твої пасовища, твої табуни. Щоправда, поки що не відомо, як поведеться з можними після брані воєвода Коснятко. Хваст учора на думі старійшин віщував: "Не дуже покладайтеся на слово Косняткове. Заб'є-бо він вас у колодки й поведе в Галич варити сіль". Порожня, мабуть, балаканина Хвастова. Можний з можними завжди знайде спільну мову. Ліпшеу звичайно, коли б вона, спільна мова, була знайдена перед бранню. Та видить бог... обставини іноді від нас сильніші.
Виправдовувався Пров. Ще ні один воїн не вмер від галицького меча, а він, старійшина, уже полк свій зрадив. І не тільки в помислах. Ще до ранкової молитви вірні люди звістили: обходять галичани озерця. Він же пальцем не кивнув, іцоб не дати зімкнутися обручеві. Цим бодай здобуде прихильність Косняткову.
За думками Пров не помітив, коли бубни замовкли і на степ лягла, як чорний обрус, важка тиша. Вона тривала, здається, тисячу літ. Галицькі лави напинали тишу, як тятиву лука. Аж поки її не розірвав гучний зов воєводи Хваста:
— Гей-гей! За волю-ю! — (5лиснув мечем і, пригнувшись до луки сідла, вискочив з своїх рядів; вискочив і повів за собою бродників.
З лементом-криком летіли вони на галицькі лави, вимахуючи хто половецькою шаблею, хто мечем, хто булавою. За ними підтюпцем рушили смерди і дружини тиверських та улицьких родовитих мужів. їх біг поступово наростав. Був подібний до жорнового каменя, що котився з гори. Люди бігли по смерть.
Люди спішили роздерти на клапті тривожну тишу, страшнішу від смерті, і шматували її вигуками, тупотінням копит і ніг, брязкотом зброї.
Люди жадали чимшвидше зійтися в борні: баглося їм крові, хрусту кісток, передсмертного крику, зойків, скреготу зубів. Люди вірили, що боронять свою волю.
Старійшина Пров ненароком залюбувався поривом степових людей, їх запалом і відчайдушністю. Навіть пошкодував, що не він, а зайда Хваст веде за собою рать, яка — може статися чудо — дубовими пороками розколе черлені щити й потопче галицькі полки. Відо-мо-бо: безмірний гнів у простолюду до тих, хто за-махується на його волю. "Чи не схибив я, леліючи надію на Коснятка? — виступив на чолі Прова студений піт.— Утім, ще не пізно виправити похибку. Дружина моя... триста мечів... квіт тиверських і улицьких можних родів чекають мого слова. Ось вони... я чую за плечима храп їхніх загнузданих коней... у комонників сверблять долоні. То..."