— О так, і тобі дякуючи, боярине,— замість Василька, відповів Янові Русин.— Митця всі напоумляють, всі хочуть стати вітром, що роздуває священний вогонь, але горить він сам-один. Твої, приміром, гусла теж хтось витесав, напнув на них струни, та граєш на них ти... твої пісні — тобі й належать.
— Хочеш сказати, що пісні мої куці? — насупився печатник.
— Хочу сказати: у всякого своя пісня. В кого куца, в кого крилата.
— Облиште,— гасив суперечку князь.— Сьогодні не час. До того ж ти, Йване, не маєш слушності. Всіляка пісня Галичу знадібна. Ти пишеш книгу, Ян звеселяє нас гуслами, Василько будує, хтось інший виковує із срібла узороччя — і все це во славу Галича. Живемо-бо в землі талантами багатій. Таланти — це ковалі, які кують золоту корону Галицькій землі.
— Красно говориш, княже, про таланти, не від усякого волостелина почуєш таку хвалу,— стримано сказав Русин.— Однак не з усім я з тобою згідний. В першу чергу... нема земель багатих і бідних на таланти. Вони є скрізь. Галич — не пуп землі, не райська долина серед піщаної пустелі. Галич — ізмарагд у короні, що зветься Руссю, це правда, однак у короні ізмарагдів багато. Так я мислю, і цим,гадаю, не огнівив тебе, — додав Іван, помітивши, що князь закусив губу.— Руське море його омиває, Руссю він живе і дихає. Добро він переймає від інших земель наших: із Новгорода взяв за взірець для себе братчини рукомесних людей, із Києва — книгу, ремесло харалужне — з Волині... В свою чергу, Галич посилає Суздалю, наприклад, майстрів-камнерізів...
— А сіль! — вставив Ян своє слово.— Нашою сіллю пів-Русі страви приправляє.
— Не об цій солі річ, боярине,— зауважив Русин.— Говоримо ж про сіль духовну... говоримо, шо божниця твого брата Василька доточує слави всьому руському зодчеству. Так і запишу я, княже, у "Хронограф", якщо зволиш.
— Пиши,— дозволив Ярослав. Йому стачило розсудливості, щоб не. образитись відкрито на Йвана... хоч надто зухвало судить книжник про Галич.— Пиши про талант Васильків... а про Галич... не псуй пусто пергамен, дорогий вельми. Моя думка про нашу землю відмінна від твоєї: ми окромішні від інших країв.
— Окромішні від інших руських князів, це правда. А від країв руських... Від руських країв Галич окремий настільки, як окремо живе корінь, котрий не є один-єдиний у корневищі дуба-велета.
— Язикатий у тебе однак хронограф, княже, — пустив кольку печатник.
— Хтось та мусить перечити князеві,— посміхнувся Ярослав.— У тестя мого Долгорукого, чув я, вистрибував при дворі карлик — горбатий веселун, йому одному дозволено говорити правду в очі навіть Долгорукому. Я ж бо веселих горбунів не люблю...
Була це витончена мста, котра стрілила мовби й ненароком під Русинове ребро... стрілила за сьогоднішню бесіду й за давню, що відбулася в Теребовлі. Князь запам'ятав її, вона переплелася з видінням сотень відрубаних голів. Дійшло до Івана: князь вказує йому місце. "Що ж, мушу проковтнути образу. Це наука: знайся кінь з конем, а віл з волом. Приятелювання з князем небезпечне".
"Князь надто близько приблизив до себе книжника-приблуду,— Ян по-своєму висотував користь з розмови.— Дозволяє йому забагато. Означає це: остерігайся Івана, запобігай ласки... і тихцем копай під ним яму. Я тобі, Русине, не прощу натяку про куцість моїх пісень — хто як може, так і співає. Василькова пісня сьогодні справді сягнула піднебесся... я про це не думав, коли підмовляв його будувати церковцю. Я думав про свою славу... а його слава зверху. Ось як воно буває на світі. Але хіба не в моїй волі підстрелити Василькову пісню, присипати її попелом... ще цієї ночі присипати; і завтра-післязавтра про неї забудуть, як про торішній сніг. Бач, Русин каже: доточить Василькова церковця слави руському зодчеству. Доточить, аякже... Князь теж добрий, Василькове ім'я звелів записати до "Хронографа", а моє...ніби я не митець... хіба не хвалив мої пісгіі князь Володимирко?"
Василько в розмову не встрявав. Йому, по правді кажучи, було байдуже, запише Іван Русин у "Хроно--граф" про його церковцю чи ні, це не головне. Важливо, що спробував він свою силу... важливо, що стоїть на горбі його витвір і радує людські очі!
Горб тим часом спорожнів. Янів туін Поболь повів бояр і духовенство в господу на пир; навіть для смердів викотили до воріт бочки з пивом: пийте і хваліть щедрість боярську. Біля церковці залишились сельби-щанські отроки й дівки: брали її в полон хороводний. Поміж ними снували, як ткацькі човники, дітлахи. Василько з дорогою 6 душею проміняв би пир у брата на гру хороводну, але князь звелів:
— Ходімо, майстро. Твоє свято ще не скінчилося.
— Свято в митця не кінчається ні сьогодні, ні завтра, воно доти, поки він горить,— сказав Іван Русин.
— То ви щасливі,— князь по-панібратськи поклав руку на Василькове й Русинове плече.
— Ой леле,— засумнівався Василько, спромігшись нарешті на слово. Він потрохи звикав до товариства князя. — Майстро щасливий не святом, осподине, а роботою.
Дідові вподобалася Василькова відповідь. А може, Василько повторив сказане колись камнерізом?
До глухої ночі прислухався Дідо до співів та вивівку-вань, що кружляли, як вороння, над печатниковим дворищем, а коли там запала тиша й Дідо почав було дрімати, поруч на стежці обізвалися чиїсь кроки: шкряб... шкряб. Дідо прогнав з очей дрімоту і впізнав боярина Яна, що крався на горб до церковці. Дідо пройнявся тривогою, бо зараз боярин під покровом нОчі продовжить суперечку про куцу й крилату пісню, і, певно, вийде він переможцем... несе ж бо Ян під корзном гладущик із жаром.
Ніс печатник у гладущику і жар, і заздрість свою.
Дідо кам'янів на своєму леговищі.
Дідо проклинав себе, що лежить у бур'яні колодою, що не дав йому майстро крику-голосу. Він зараз розбудив би ревом цілий світ.
Зволожувалися Дідові очі сльозою. А може, падали роси? Роси не могли погасити язичок полум'я, що вискочило з гладущика й поповзло по стінах церковці.
Коли ж церква горіла, як свіча, до неї бігли люди. Попереду — Ян. Він потрясав ключкою, волав порятунку й грозився знайти палія під землею. Розпука його була такою щирою, що людям краялися серця. Він кидався на вогонь, як барс на оленя, метушився, розмазував по лиці брудні сльози. Ніхто, окрім мовчазного Діда та Дуліба Покруча, який у цю ніч вартував ворота, не здогадувались, що Ян плакав олжою.