Осьмомисл застогнав. Лічець Гарасій підтикав поли кожухів і запитував, чи не час повертатися до палат. "Почекай ще трохи, Гарасію, — шептав князь,— Хай я надивлюся, натішуся вогнем". Власне, тепер ватра ув його очах стала чимось більшим, ніж лише звичайним вогнищем; тепер на березі дністровому ярився полум'ям світильник Галицької землі; світильник живився не патиччям, а жаром сердець русинів — від кожного по краплині, по іскорці — і нема на світі сили, яка б його погасила. Нема? А чом тоді краї ватри беруться попелом, чом никне полум'я і студеніє, сизіє жар? Ще хвиля, ще друга — і на місці ватри-світильника залишиться попелище. Скрізь попіл: попіл у грудях, попіл у жилах, у голові. Легіт з Дністра теж пахне попелом. Сіро навколо...
Осьмомисл скинув з себе кожухи. Припіднявся на лікоть.
— Поклич-но сюди печатника,— мовив він лічцеві.— Та швидше. "Швидше, поки попіл не засипав весі й города, поки в моїй силі біду відвернути".
Ян не забарився. Прикляк біля мар.
— Маєш мені щось сказати, осподине?
— Так. Спершу відішли геть лічця... хочу сам на сам.
— Може... не варто? Вершения державні...— спробував оберегти князя від турбот.
— Це і є вершения державне, боярине. Те, що зараз почуєш, не нині мною вирішено. Виношено воно, як чадо в утробі матері, як мисль філософа — обдумано.
— Радий служити тобі,— Ян на всяк випадок озирнувся.
— Послужи, боярине, востаннє.
— Не кажи так... житимеш ще, княже.— В горлі боярина застряг клубок. Ледве стримався, щоб не схлипнути. На цей раз без усякої поганої мислі. Таки жаль князя, йому ж завдячує своїм злетом.
— Не перебивай і, вчини ласку, не підозрівай, що лепечу я з вогневиці. Єсьм при своєму умі, тверезий. Тверезо, отже, зваживши, велю тобі, учини так, боярине, щоб завтра вночі утопився княжич Володимир.
Печатник скочив на рівні ноги. Борідка його тремтіла.
— Ні, ні,— відмахувався він і хрестився, як від злого духа.— Горітимеш у геєні вогненній.
— Єсьм князь, однак беру приклад з батька твого дереводіла Чагра. Він не сумнівався, віддаючи сина свого Люта на людський суд. А щодо геєни — горітиму,— підтакнув весело князь, радіючи полегші, яка прийшла до нього, мовби після сповіді.— Я, боярине, найлютіші муки прийму за отчий стіл. Я согрішу тяжко, але буде надалі сидіти в Галичі один князь, в одному кулаці триматиме він цілу волость. Єдність — ось запорука, боярине, що не погасне світильник на західних рубежах Русі. Ворота на Русь із заходу будуть кріпко зачинені. Це головне. Чи зрозумів мене?
Князь не ждав відповіді. Власне, він уже забув про Яна. Душу його огортав спокій, він плив на тихих гойдливих хвилях. Ніщо його більше не боліло, і ніщо більше не турбувало: проклята борозна доорана, шлея з плечей скинута. Тепер можна й вмерти; тепер має право ходити полями й лісами, завертати до городів і сельбищ; тепер не побоїться заглянути людям у вічі: він-бо сповнив свій тяжкий обов'язок до кінця.
— Передумай-но, осподине,— долинуло до нього благання старого печатника.
— Сповняй, що звелено,— Осьмомисл повернувся на хвилину з далеких доріг, — єсьм князь... Дулібу доручи... Твоя також турбота, щоб Галич дізнався вранці: утонув випадково в Дністрі княжич Володимир, хміль винен.
— Воля твоя.
...Поверталися в город, коли сонце схилилося на сполудне. Знову попереду їхали гридні, потріскуючи бичами, знову позаду тупцювали й гризли вудила нетерплячі коні великих бояр й княжича Олега. І знову гойдалися на плечах робів мари. Князь тепер не помічав, що його похід схожий на похорон. Він сьогодні зважився на діло, яке й найживішого з живих правцем поставило б. А нащадки, може, зрозуміють мою жертву.
"Що матимуть від твоєї жертви прості люди?" — знову прийшов до нього в думках Іван Русин.
Глава двадцята, з літ минулих
Їдуть!!! — гонець здибив коня перед княжим теремом.— їдуть!!!
На галицьких вежах затрубіли в труби і роги. Тут би якраз ударити в дзвони... дзвони однак по численних церквах і церковцях німували. "Затявся владика Козьма,— посміхався князь Ярослав, виходячи з почтом молодих бояр на ґанок.— Ієреїв своїх, видно, суворо попередив, аби ніхто в півкриси дзвонової не вдарив, коли Настуся в'їжджатиме в город. Ну, біда невелика, обійдуся".
Не тримав сьогодні гніву за пазухою князь Ярослав.
Не мав гніву ані на бояр великих, ані на єпископа з попами, які не зволили прибути на свято, дарма що прошені були. Зате прийшли старійшини братчин — мужі градські, боярове дрібні, гості чужоземні; зате кипів Золотий Тік малими людьми — майстрами руко-месними, перевізниками, рибарами, смердами з підга-лицьких сельбищ. Вони хлинули сюди на світанку, як тільки-но відчинили градські ворота. На Золотому Току клубився притишений, як на Великдень доокруж церкви, гул голосів. Люди справді, як на Великдень, одягли свої кращі строї; обличчя чоловіків — молоді й поорані зморшками, голені й бородаті — виражали святошну статечність, жіночі ж личка, нащипані вранішнім приморозком, навпаки — позагострювалися цікавістю, як лисячі мордочки; жінки нишпорили очицями в гурті, вибираючи, кого б пустити на язики. Поява князя з боярами на ґанку була, як кинутий у плесо камінь, від якого попливли кола. Тісні гурти на Золотому Току й обабіч узвозу, що біг до Тисменицьких воріт, ожили, сколихнулися і метнули в князя насторожені, змішані з подивом погляди. Вони стежили за найменшим його рухом: не пропустили миті, коли встромляв ногу в стремено, обмацували оторочену соболем шапку, з-під черленого корзна вихоплювали золотом перетканий каптан, задивлялись на зелені сріблом шиті чоботи й піхви меча, всипані коштовним камінням. Аж незручно було Ярославові.
Хотів би він знати: за бажанням власним а чи по таємному велінню печатника Яна зібралися вони на княже свято. І згаряча грішив-таки на боярина... хоч і мав деякі сумніви. Бо коли б це була печатникова робота, то куплені горлачі відразу проспівали б, як це годиться, хвалу князеві, за горлачами підтягнули б усі інші. А тут — ні пари з уст. Ні слова, ні півслова, і жодного зирку ненависного. Язик можна купити, очей — не купиш. То невже сподіваєшся, княже, що з любові й пошани до тебе зголотилися тут малі люди? За що повинні тебе любити?