— Не говори про інших,— досягала його гарячими руками.— Я піду за тобою скрізь. І не лякай мене страхами, не боюся.
— Чом? — допитувався і злегка гамував її руки.— Повинна би...
— Бо люблю тя, місяцю мій срібний.
— Повтори.— Завмер, причаївся на сіні; і власний подих, і шерхіт сухих бадилинок, і розгойдана плавба місяця на хмарах... того місяця, справжнього, якого видно з-під бриля оборога, заважали йому, хотів чути тільки її голос. Лежав, як у сповитку, прислухався до себе й дивувався, що не вирував у ньому темний похітливий шал, а натомість співало в ньому, дзвеніло в кожній жилці блаженство, якась вища, ніколи ним не переживана радість. Хто знає, може, це й є щастя? — За що любиш? Старий єсьм...— Був жорстокий до себе, однак жадав ясності: або хай щастя вкоріниться і розгалузиться, або хай здиміє, шугне з-під оборога, як наполохана куниця, коли Анна скаже, що кохає з жалю... "з жалю до твого сивого волосся, місяцю мій срібний".
— За що? — замислилась. — За те, мабуть, що ти такий... несмиренний, що вперто шукаєш волі. Тільки чи є воля — красна квітка... чи вартує вона бодай ногату без людей?
Красно мовила Анна, але він її не слухав.
її кохання теж було схоже на красну квітку; господи, та чи є десь на луках косиця, яка б що не день квітла новою барвою; сьогодні жовтою, завтра — небесною, післязавтра — муравиною? Василько розкошував у повені хмільних барв і, як бджола, спивав нектар з кожної пелюстки. Воістину: солодкий мед любові.
Пам'ятав він, правда, що всякий мед проїдається: той згіркне, той стає кислим, той загустим, той знудить або ж наб'є на зубах оскому; через це приходили часом до нього думи, що й він зазнає колись пересичення медом. Однак сумніви швидко розвіювалися, бо він шукав не однієї тілесної насолоди, а й навчився бачити в косицях красу; Василько не міг налюбуватися низьким грудним голосом Анни, його хвилював погляд її карих очей, порух брів, випуклість персів, стрункість ніг. У кожному її слові, бодай і в незначному, в сяйві очей, усмішці в кутиках повних уст таїлася велика таємниця, зваба, він спішив таїну розгадати... і розгадував її скрізь — на мураві дворища, в лісі, в потоці, коли купалися; здавалось, не знайдеш місця, де б він її не любив, і від цього дикі, нелюдимі місця ставали ріднішими, обжитими.
— Ти ненаситний дикий звір, Васильку,— говорила Анна, відпочиваючи на його широких грудях.— Глянь, ми тут витолочили все навкруг. А ще нарікав: старий єсьм.
Над ними шуміли смереки, ще вище здіймалися гори, Василько з Анною лежали, як у колисці.
— Тому й витолочили, що-м старий. Ще хочу народити синів... аби ця пуща ожила молодими голосами, аби їх колиска зелена виколисала.
Він і сам іноді дошукувався своєї чоловічої сили. Адже мав дотепер двох жон, царство їм небесне, був тоді молодим... не міг, отже, нарікати, що ложе його дихало студінню; з вогню жони народжували йому синів. А втім, може, й не з вогню, а з обов'язку? Жона-бо для того й сотворена богом з Адамового ребра, щоб продовжувала рід. Тепер, коли Мирослава і Рада віддалилися від нього в часі і біль за ними причах, мав змогу приглянутись до небіжчиць зблизька; гріха в цьому не вбачав, бо не збирався ані осуджувати, ані дорікати їм у чомусь, хотів лише запитати. "Чи любили ня?" Тіні, викликані з небуття, мовчали. Вони або не знали слова "люблю", або ж воно здавалося зайвим... для обох жон зайвим і для нього теж. Дивного в цьому нічого не було. Першу жону Мирославу висватала йому Мама, кажучи: "Мирослава одиначка у вітця свого Перевізника Арсена, багате віно з нею дадуть. А це головне, сину,— додала, помітивши, що Василько готовий заперечити.— Ти, певно, хочеш спитати: а як бути з любов'ю, як коротатиму життя з нелюбимою водимою? Так? Відповідь моя така: будете жити, як ми з батьком твоїм Чагром жили. Чоловік і жона — се два окремішні камені, що до якогось часу лежали на різних межах. Спільна постіль, узи шлюбні роблять з них жорна... два камені притруться і мелять муку".
І він привів на своє дворище Перевізникову доньку.
Чи була вродлива? Не пам'ятав... не міг пригадати ні її обличчя, ні очей, ні стану. Зате пам'ятав її покірливість: покірно його роззувала, мила ноги, покірливо лягала поруч, і покірливо народжувала сина.
Другу жону Раду умикнув у весі під Коломиєю, і тієї ж таки ночі, як тать-напасник, узяв її дівочий вінок і силоміць, кинувши в сідло, привіз до самотньої хижі в гайку над Прутом-рікою. На цей раз він сам знехтував любов'ю... хоч потім потайки любувався Ради-ною красою... красою дикої неприборканої лошиці. Щось таїлося в ній первісне, степове, гінке і горде. Василько мовчки тішився, що володіє розпуклим квітом рожі, яка цвіте серед терну, і водночас щомиті відчував, як боляче прошпилюють — о ні, не долоні, — а саме серце колючки рожі: Рада не простила умикання, у весі під Коломиєю залишився її ладо. Василько ламав її гордість жорстоко, батогом... і не спав ночами, стережучи, щоб не втекла; стеріг, власне, не кохану жону, а ниву, в яку посіяв сім'я.
Син, маленький бровастий Чагр, наречений так на дідову честь, помирив їх, але не зблизив.
Де ж тут, на цьому кам'янистому грунті, могло прижитися деревце, ім'я якому любов?
Інша справа — Анна. Вона послана Василькові самим господом оогом... а може, поганською Ладою... а може, паном цих гірських пущ? Він усім — і богові, і ладі, і панові — вдячний, бо Анна дана йому не лише для продовження роду, але й для того, щоб знав: є на землі щастя...
"Щастя?" Що, що? Він вимовив заповітне слово вголос... а мо', лишень подумки? А все ж Василько озирнувся, щоб пересвідчитись, чи хтось не підслуховує. Чув же колись від старців: "Не хвалися голосно щастям, воно, як птаха, сполошиться людської тіні".
Глиняний глек поволі закипав; кипіння народжувалось у його нутрощах, на дні; глек глухо побулькував, тремтів, аж поки на поверхню води випорснула жменя срібних росинок. Вода зарябіла хвильками, збурилася й потекла білою піною через крису. "Чи людське щастя не подібне на шумовиння окропу? — сотав Василько вервечку думок.— Було й нема: спливло через крису, піднялося хмаркою увись або осіло на дно. Ми очікуємо щастя, як празника після буднів і постів, а коли воно нарешті сідає на наші ворота, як дика голубка, ми боїмося його сполохати і втратити. Яке ж то щастя зі страху? Але навіть щастя настрахане біля нас не одомашнюється, і, певно, так повинно бути, бо не сотворив господь чоловіка для того, щоб він вічно святкував. І залишається після нього вітер з-під голубиного крила. Тільки вітер... і ти знову жебрак".