Нуртував таки в бояринові співець.
Як співцеві, йому було байдуже, що після того, коли над Остафієм виріс горбик із жовтої глини, ігумен Святоіванівського монастиря не покликав його разом з великими боярами до трапезної на тризну,— князя туди ж повів єпископ Козьма, — а як боярина неувага образила. Зрештою, хіба йому не відоме глухе незадоволення бояр, що, мовляв, князь передав державну печать безрідному худопалкові. За це напевно дорікатимуть князеві на тризні. "Ну-ну, поговоріть собі, побіснуйтеся, не пізніше сьогоднішнього вечора знатиму про ваші бесіди. Запам'ятаю їх",— казав собі Ян.
І, востаннє глянувши на дерево-горобину, примкнув до натовпу, що прямував до воріт. Ішов він поволі, заглибившись у себе; видів у собі, ніби у свічадо дивився, радість вибуяну на Остафієвих похоронах і осяяну тугим вогнем горобини, що не тремтіла перед шквалом осінніх вітрів.
Довго не погасне горобина, горітиме й снігами заметена.
Сидів самотинно серед сувоїв пергамену, глечиків з чорнилом і кіновар'ю, а подумки чув власну ходу під склепіннями трапезної монастиря святого Івана, чув свої кроки і боярські викрики. Напружував слух, щоб не пропустити ні звуку.
"Даремно себе мучу,— врешті отямився.— Повинен я звикати також до невідомості і до того, що буде тільки мені відоме. Я — мов стічна яма, до якої спливають води чисті й води каламутні, трутизною розчинені. Це мій хрест... колись, може, над моєю могилою теж скажуть: "Він не брав у руки меча, але Русь любив і жив для неї".
Розреготався.
Любив, коли випадав вільний вечір, приходити сюди, у писчу палату. Відмикав двері до комірчини з одним-єди-ним заґратованим віконцем, яку писці здавна називали "Остафієвою світилкою", запалював на столі грубезну свічу й аж тоді всідався у широке, шкірою оббите крісло.
Крісло теж було Остафієве...
Все тут дихало отцем Остафієм, зберігало його голос, дотики сухих пальців. Писці, особливо старші віком, котрі пам'ятали гостролицього Янчика, що сіяв для них пісок і товк вільхові горішки на чорнило, підглядали крізь шпаринку привідчинених дверей і, бачачи, як він розсівся на Остафієвому кріслі, темніли від злості й мовчки стискали кулаки. Гляди, мовляв, який борзий: ні одної книги до кінця не переписав, а вже крісло високе здобув.
Якщо признатися по правді, то Яну спочатку не сиді-лося затишно в кріслі. Бувало, раз по раз стріляв очима на двері і ждав, що зараз появиться на порозі високий білобородий старець і гримне:
— Забагато для тебе честі, Янчику! По-доброму мовлю: йди пріч звідси!
Та, мабуть, недобре так думати про людину, яку тільки-но поховали. Гріх... До того ж не далі як дві седмиці тому кликав його отець Остафій до своєї келії в Свя-тоіванівському монастирі. Старець лежав, як тріска, а розглядав проте молодого боярина довше й не без цікавості і, може, порівнював теперішнього ставного мужа з тим давнім отроком, якого привів до писчої палати дереводіл Чагр. Боярин, видно, сподобався, щось вичитав з його лиця старець, бо привітливо поманив пальцем.
— Присядь-но біля мене, заступче. То ти такий, значить? Зумів старому князю догодити й сина його вчарувати. Отже — не дурень єси, а це головне, — не то хвалив, не то осуджував Остафій.— Без жалю потолочиш кожного, хто заступить дорогу.
— Інакше тебе візьмуть під ноги. Таке життя,— мовив зухвало Ян.
— Можливо... можливо, що й твоя правда,— не став сперечатися старий. Не для проповідей покликав сюди Чагрового сина.— Лише чи усвідомлюєш сповна, яку важку ношу завдаєш собі на плечі?
— Уявляю.
— Не зігнешся?
— Ти ж двигав її скільки літ. А я з роду дерево-ділів. Ми вперті й сильні.
— Впертості й сили тут замало. Гнучкість потрібна. Ум, досвід...
— Розбагатіємо й на це добро.
— Не будь самовпевнений. До книг припадай — користь від цього велика.
— За науку дякую.
— В ім'я чого береш на плечі тягар?
— Якщо жити — то в повну силу.
— Тільки для себе жити? А князь... а Русь?
— І для них...
— Про Русь найперше думай.
Ех, краще б старець не торочив пишних слів про Русь, бо напослідок, коли Ян поцілував його холодну руку, він дістав з-під подушки ключ; ключ цей від кованої залізом коробиці, що стояла у світелці при писчій палаті. На дні коробиці він знайшов книгу імен, Остафієвою рукою списану. Біля багатьох імен чорніли хрестики-знаки, що люди ці вже усопші. Отець Остафій писав свою книгу багато літ... писав рукою невпевненою, молодою, і рукою твердою, і рукою тремтливою, буквиці уставні на останніх сторінках розбігалися вусібіч, але це не заважало старому терпеливо виводити, крім імені, місце, де живе ця людина, чим заробляє на хліб, і яку винагороду дістала за ту чи іншу послугу.
Була це книга таємних видоків — підслуховувачів, ябедників, донощиків, підглядачів. Серед них вписав Остафій імена воїв, купців, смердів, іноків.
"Всі вони, певно, гоноруються своєю любов'ю до
Русі,— думав Ян.— З любові, мовляв, служать їй вірно. Тим часом їх любов куплена отцем Остафієм, після нього купуватиму любов я. Ось і в цю, мабуть, хвилину видок з монастиря святого Івана переповідає Дулібу слово в слово про все почуте в трапезній. Видок продає — я купую... купую теж в ім'я Русі, хоч насправді... Ет, пощо переливати з порожнього в пусте, тим паче що Дуліб прибув з вістями".
— Говори.
— Що говорити. Сподівання твої справдилися. Заледве спорожнили в трапезній одну-другу корчагу, як почалося. Заварив кашу Митро Молибогович, за ним — Пилип Дитятич та Доброслав з Ямниці. У них писки з чорним піднебінням. Тебе обезчестили на чому світ стоїть... Настусю бідну. За горло князя брали, аби відступився від неї... щоб печать у тебе забрав.
— А князь?
— Князь спалахнув, як хмиз. Хапався за меч — та шкода, не прийнято сидіти на тризні з мечем. А все ж заткав писки крикунам. Каже: "Не дозволю, щоб мені вказували, кого в слуги маю брати та як з жоною спати. Якщо Молибоговичам я не до вподоби — хай шукають іншого князя, ворота Галицькі відчинені, нікого неволити біля себе не збираюся. Одначе попереджаю: усяку ворохобу задушу в зародку".
— Добре підголив їх князь. Інші-бо череваті, що на це? На чиєму боці стояли?
— Не про всіх видок повідав. Та Ізбігнєв Іванич з Коснятком Сірославичем мовби мовчали. Владика пробував мирити. Та де... Молибоговичі, Дитятичі та Ямницький скочили в сідла.