— Як посмів ти, зеленоротий, зневажити Вчителя? Іванове лице взялося рум'янцем, він розгублено повів
оком навколо і не міг втямити, що, власне, скоїлося, адже не сидів серед синклітиків, які облуду плекали повсякчас, а серед тих, що поклоняються Музам та Знанню, а ці боги означають — Красу й Істину. То чому ж тут істину попирають? Чому ж ніхто не обізветься ні словом, ні півсловом? Єфстафію дивуватися нема чого, чоловік він без принципів, хилиться туди, куди дує сильніший вітер, але інші... інші... І сам Продром... Продром, нарешті, промовив:
— Дай спокій отрокові, Єфстафію. Правду він рече.— І, мерзлякувато кутаючись у хламиду, поникло пошкандибав у дім. Роб Вавило підтримував свого пана під руку.
Розходилися, як з тризни.
Йван же почувався, мов на весіллі: а таки розуміє любий Учитель свою дволичність. Розуміє і... плекає на одній ниві жито й будяки. А ще вчить: Поет — це світильник, що дає нам світло і тепло.
Сад потопав у вечірній мряці. Ромейський Вавілон принишк, як втомлений лев, і тепер навіть було чутно, як мурликає нічний Босфор. Русинові давно 6 пора забратися пріч, шлях до естрагартії Діонісія-золотаря не близький, однак не міг, мовби нічого не трапилося, покинути сад. "Бо замало, мій Вчителю, погодитися, що речу істину, хотів би я довідатися, чому їздиш на одному коні в двох сідлах. Я зараз постукаю в твої двері і заплачу: "Вчителю, не гаси світильника, який сам засвітив".
Не зважувався.
Ходив далі садовими стежками, поки не гукнув його роб Вавило:
— Я знав, що ти тут. Пан мій кличе до себе в лож-ницю.
"Пан мій... кличе... ложницю!" Русин остовпів, вразило його не те, що було робом сказано, а те, як було сказано. Роб промовив до нього по-русинському! Після смерті матері він і словом ні з ким не перекинувся її мовою, ніби вона вмерла разом з нею. Тому, зраділий і здивований, термосив роба за плече.
— Хто ти єси?
Стояли око в око, один молодий, лобатий, безвусий ще, другий — крижистий, згорблений; стояли чужі, несхожі й разом з тим несподівано рідні.
— Роб Продромів есь-м, — мовив сумовито Вавило.— Походжу з землі Галицької.
"З землі Галицької... Галицької... Галицької...— відлунювалось в мозку молодого.— Це отчина моєї матері..."
Обіймалися, тішилися один одним. Так радіють пішці, здибавшись на пустельній дорозі.
— Звідки ж бо ти дізнався, що я теж русин? — допитувався молодий Вавила. Чув на своєму лиці його цілунки... чув на губах його солену сльозу.
— Ніби вух не маю. Тебе ж тут Русином величають.
— Міг би відкритися раніше,— дорікав Іван, думаючи: скільки втрачено з цим чоловіком бесід.
— Та міг би... Лишень боявся, що по-нашому не зрозумієш. Та й не смів. Роб я, отроче. Моя справа — підливати в твою чару вино. І ждати...
— Чого ждати?
— Поки доростеш.
— Хіба це сталося аж нині?
— Так. Чув я, як з Продромом бесіду вів. Уже доріс ти до меча і до плуга...
...Продром чекав Русина, лежав на постелі, опершись ліктями в подушки. На поставці чадів світильник.
— Гніваєшся на мене, Вчителю? — з порога заговорив Русин.— Болю тобі завдав.
Продром повернув до нього голову.
— Хіба лічці, рятуючи людину від смерті, не пускають їй кров? Так і ти... Однак признаюся, рана мене заболіла... але зіпсутої крові не пролилося ні краплі. Бо я Продром, поет з двома лірами і з двома лицями. Зате ти мене порадував: недаремно приходиш у мій сад, крім поезії і наук різних, ти зачерпнув також любові до істини. Це, мій юний друже, дуже важливо... хоч не завжди любов до істини приносить нам хосен, скоріше навпаки. Не переч,— підняв руку Продром, помітивши, що Русин готов відбиватися. — Ти молодий і через юність — це така біда усіх юних — не зможеш або й не схочеш мене зрозуміти. Не я створив себе дволиким. Людина, і поет теж, залежать у житті від бога, від приятелів, від самого життя. Тобто світильник залежить від олії.
— Ти вчив колись, Продроме: людині дано розум, щоб вона менше залежала від примх долі.
— Вчив. Одначе ж трапляється, що на наші вітрила не дме попутний вітер, а на веслах до обітованого берега не допливеш. Тоді наймаєш гребця, що зветься Олжею. З ним допливати до берега зручніше.
— Може, й так... Тільки не помічаєш, що гребець згодом стає твоїм стерновим.
— Спершу вислухай мою одіссею, вона, може, і є ключем до розуміння моєї роздвоєності. Отож... я народився у цьому ж таки будинку, мій батько не був вельможею, служив до смерті коміскортом 1 і ділив у походах заздрісно чужу здобич. Думаю, що якраз захланність спонукала його бачити свого сина якщо не стратигом, то бодай котемаком 2. Тому з колиски готував мене до походів.
Я ж до меча і до сідла не дотягнувся, бо замало жадати добичі й слави на бранному полі, треба для цього мати бодай здоров'я. А я... сам видиш — хворобливий, казка мого батька так і залишилася казкою. Я для того тобі це повідаю, щоб знав, звідки у моїх ямбах мечі. Це — відгомін батькової казки. А де, мій юний друже, мечі, де битви гул — там імператори... так повелось... хоч інколи вони й не бачать, як їх когорти здобувають перемогу.
Хилив голову Продром.
— То чому ж, піддавшись гребцеві спокусному,— напосідав суворо Русин,— співаєш їм славу? Ти вольний у своєму співі...
— Вольний? — блідо посміхнувся Продром.— Це так здається на перший погляд. Так, я відаю, що слава і добре ім'я поета здобуті мною не ямбами на честь василевсів... слава моя виросла з віршів, які припали до душі плебеям. Ти не один раз був свідком, як вони носили мене по площах, високо піднявши на руках, і ти видів, як вінчали мою голову вінками з мірти, плюща або ж з лавра...
— Тому й дивуюсь, що тим, котрі люблять тебе, не служиш вірно! — вигукнув запально отрок.
— Бо єсь-м людина, котрій потрібні хліб і вино, потрібна хламида, щоб накрити грішне тіло, і потрібна на рік жменя номисм, аби заплатити за оливу для світильника і чимсь обдарувати жінку, яка переспить зі мною ніч. Плебеї ж золота не карбують... на їх любові хліба не замісиш: золото карбують василе'вси. Ось тобі віз і перевіз — береги обітовані.
"Золото карбують василевси... Як усе просто і як страшно",— думав Русин. Прощався з Учителем мовчки, приголомшений його сповіддю. Мав у запасі силу силенну доводів, заперечень. Та чи переконали б вони Продрома? Безперечно, голитьба городська золота не кує, кують його тонкими кружальцями імператори, вони ж купують поетів, як купують чоловіки розпусних жінок. А може, розпусні жінки в порівнянні з продажними поетами — святі мучениці, бо не мають вони на землі опори — мужів, котрі б приносили їм хліб і вино. Поети опору мають — на вітцівщині ж стоять, на землі прадідів, і цього поетові досить, якщо він син цієї землі. Адже сказав Лукіан, що одне лише слово "вітцівщина" обертає боягуза в хороброго.