Діялося колись дуже подібно... і разом з тим дуже відмінно.
Відмінно, бо тоді князь Володимирко, хмільний, розпалений хіттю, без довгих надумувань пригорнув її до себе. Цупкі його пальці роздерли пазуху. Вона не крикнула, не зірвалась з килима і не вдарила князя по липких руках. "Господи, чому я не втекла? — каялася нині Параскева, — чому не боронила дівочий вінець? Тому, що був це князь? Що кров молода, підпалена вином, запаморочила ум? Прости, о господи, але я навіть гордилася, дурна, собою, своєю звабою. Куди ж... сам князь мене хотів. Честь яка велика".
А син Володимирків — Ярослав не вперше гостює у Братишанах. І не вперше, скоряючись поглядові боярина Яна, зникають з галявини дівки-клітниці, що подавали на стіл страви, а в чари доливали вино й пиво. За ними запропастився десь і Ян.
Навмисне захищав молодих боярин. Для блуду...
До гріха, однак, досі не доходило. Вони або розмовляли про всяку марницю, або ж Настуся грала князеві на гуслах. Дівчина поводилась просто й відважно, мовби рівня князеві... ніби мала батька не Чагра-дереводіла, а великого боярина або й князя. Після третьої зустрічі Параскева спитала Настусю:
— Не боїшся його? Дівчина мотнула косою.
— Чого б то я боялася? Він любить мене.
— А ти? Ти — любиш?
— Я ще .не знаю. Може, й люблю. Мені з ним добре. Ніби пливу на пружній хвилі...
— Тому добре, що він князь?
— Коли сидить поруч, я забуваю, що він галицький волостелин. Що мені до того: князь чи смерд?
— Це кохання, Настусю. Проте стережися-таки... Лихо чатує.
— Хіба це лихо віддати вінок тому, кого любиш і хто тебе любить? — розсудливо, як досвідчена жінка, міркувала Настуся.
— Жона в нього, княгиня,— нагадала Параскева. Осуду в нагадуванні не було. Параскева не так дівчину остерігала, як од самої себе боронилася. Справді: хіба лихо в тому... хіба жона шлюбна — перепона, коли двоє кохаються? Ніби винен князь, що оженили його на нелюбій княжні? Чи винна Настуся, що полюбила? Отже, гріх їхній не є гріхом, не є злом, а добром, щастям, двоє-бо сердець, скупавшись у грісі, вийшли на берег чистими й білими, як лебеді.
А може, правду мовить Ян: "Не шукай, Парасю, безрогу під сідло, кривого до походу, безрукого до меча, а доброчинства у грісі".
"Не шукай, Параскево,— вмовляла себе, — бо чорне буде чорним, біле білим доти, поки хочемо бачити біле в білому. Буває ж бо й навпаки".
Втім, дарма згадую про якийсь гріх, дурно ним гризуся, адже яблука висять на гіллі неторканими. А це чи не найголовніший доказ добрих намірів Ярославових. Ні, таки велика різниця, глибоке провалля між тим, що сталося на садовій галявині колись, і тим, що діється сьогодні. Що з того, мовби між ними збережена певна подібність? Подібність завжди облудлива. Тому я, бояриня Параскева з Братишан, свідчу перед судом сьогоднішнім і перед тими, що прийдуть по нас: у власному, особистому, князь Ярослав не ходить протореною батьковою дорогою... коли б толочив стару стежку і тримав дівку для забави, то хвалили б його бояри, а княгиня Ольга вдавала б, що її не болить супружня зрада. Князеві, мовляв, потішитися не завадить, він не інок з лісового скита. Тим часом до Братишан котяться поголоски, що бояри галицькі криво позирають на свого князя, а Ольга погрожує: "Потягну суку Настусю на суд владичий". Може бути, що муж мій Ян до поголосок, причетний, він вудить рибу в каламутній воді: знайте, рід мій у княжій ласці".
Бояриня озирнулась...
Бояриня впевнена, що, крім неї, в садовій гущавині засів Дуліб Покруч, Янів пес і приятель. Підглядає Покруч, щоб, нарешті, звеселити свого боярина новиною: "Узяв нині князь твою сестру".
II
Десь тут ходить білий кінь...
Білий кінь — на левадах, білий кінь — у травах, білий кінь — берегом-берегом понад Унявою-рікою, білий кінь серед срібної ночі, як видиво. Білий кінь, як казка, виплетений з місячної пряжі, з мряки прибережної, пасенець темряви з купальського диму.
Десь тут ходить бі...
— Про мене, хай собі ходить,— Ян сплюнув сердито у вогонь.— Мені що до того білого коня? — І він припав до корчаги з вином.
Пив, однак, неохоче, через силу. Стерігся, щоб мати сьогодні ясну голову. Гай, один лише боярин на Брати-шанах, сидячи над Унявою-рікою, пильнує ясності в голові, а всі інші хміліють без вина... доста хмелю для дівок і молодиків у димові купальському, у співанках, у леготі ночі, у росі.
Боярин сів, підібгавши під себе ноги. Вогнище горіло рівно, полум'я вилося вгору, як кручена товста свіча. Кручених свіч нічка купальска собі на втіху понастромлювала не одну на березі Уняви; гамірно біля них: там співанки... там хороводи... там плигають через полум'я... плигають і очищаються у вогні од скоромних жадань.
А мо', навпаки?
Піти б туди, га?
Піти?
Параскева в ложниці, напевно, посапує. Вхопити б яку молодайку та й у вогонь. Ха-ха, котра волостелину своєму відмовить.
Але десь тут... білий кінь. Тому треба сидьма стирчати біля вогнища, сюди може підступити білий кінь і спитати...
"Чи направду я хмільний? Ніби коні говорять? Всі інші не говорять, а цей — так. І що ж маю йому відповісти?"
Боярин озирнувся. Він ждав білого коня і боявся його. Тільки він один знав про білого коня, та ще, мабуть, здогадувався про нього Дуліб... Дуліб виманив його з Галича.
І тепер десь тут ходить білий кінь. А князеві Ярославу й на гадку він не спадає, де ж князеві нашому до коня, коли Настуся шарпнула за руку.
— Не хочу тут, нудно з Яном. До гурту майнемо, га? — І потягла князя галицького до того ген-ген вогнища, що між кущами.
— Стережи їх... сам відаєш,— шепнув Ян Дулібові, єдиному слузі, якого взяв з собою на Купала.
А десь тут блукає білий кінь...
Вони таки були собі білими кіньми... кіньми молодими й сильними. Чомусь так подумалось про себе й Настусю князеві галицькому. Ха-ха, ото сміху було б, якби бояри знали про ниці думки свого князя, або ж єпископ Козьма...
Розреготався безжурно.
— Смішинку проковтнув? — Настуся призупинилася.
— Та ні. Спало на думку дурне.
— Про що?
— Боюся повторити вголос. Ніч, сама видиш, ворож-битна. Ще сповниться.
— Хай сповняється. Хочу знати,— жартівливо тупнула ніжкою. Тоненька, у вінку з блаватів, скупана у місячному сріблі, видавалася йому несправжньою... видавалася мавкою польовою.— Чуєш, знати хочу! — допоминалася, як вередливе дитя. Ще й губки копилила, І термосила за рукав сорочки, і гладила плече.— Знати хочу.