— Після похвали твоєї я нібито повинен сказати, що прощаю. Але я мовлю: ні, воєводо. Уяви себе на моєму місці... Уяви не Русина-книжника, а просто старого самотнього чоловіка. Ось ти в монастир наготовився, довершивши на цьому світі мирські справи. Власне, всі справи й маєтності ти синам передав. Троє їх у тебе. А я мов перст.
Знічений і мовчазний переступив Костянтин Сірославич високий поріг. На східцях зупинився.
— Чуєш, у монастирі Унявському заведу братчину писців каліграфів... заведу й повелю переписати твій "Хронограф". Піде він поміж люди з іменем Русина. Вибудований тобою храм стане святинею для многих допитливих умів. Хіба це не плата велика, царська за труди... хіба це не твоє потаємне жадання? За це — простиш?
— Змій ти єси, спокусник, воєводо,— сказав Іван Русин. А в думці віддав належне воєводі: умів Сірославич воювати не тільки силою, до хитрощів теж удавався. Бо ще перед хвилею повертався він з бранного поля побитим і непрощеним, а оце знову рушив у наступ, намацавши податливу стіну.— Виганяють тебе в двері — лізеш крізь вікно.
— Сам винен, Іване, що вікна твої відчинені... що кожний зазирне тобі в душу й вивідає: хронограф і книжник Іван Русин набагато більший од Івана-чоло-віка. Перший завжди перемагає в тобі другого.
— Іди, іди,— квапив його Русин.— Сатана...
— То згода?
— Спершу писців поклич. Потім даси мені знати. Це звучало як натяк на згоду. Та й як, зрештою, не погодишся, коли життя твоє торкнулося призахідного пруга; життя не змарноване, ось дні, седмиці, місяці й роки лежать перед тобою перелиті в слова, прошиті гонкою жилою і оправлені в дерев'яні дошки й шкіру Книги. Чудо з чудес! Чудо тобі належить і водночас не тобі. Всім... У книгах руських слава і руська недоля. Хай читають. Але одну хартію читатиме десять книго-чеїв, десять переписаних хартій — сотні. Ох, звабні слова торочить воєвода про братчину писців. А що, скарбу в нього без ліку, телят на хартії не пошкодує. Колись на княжих каліграфів Русин мав надію, тепер надія гасне разом з Осьмомислом.
V
Завжди, коли сум'яття клубилося у грудях, Русин казав сідлати коня і їхав через увесь Галич до храму Успення Богородиці. Біля його стін знаходив утіху й умиротворення.
У будний день Галич не марнував часу на молитви, церковна ограда стояла пусткою. Іван присідав на камінь біля головного входу, зручно підпирав лице долонями. І відразу спадала з нього вага великих і малих турбот, переставали боліти давні і нові рубці. В голові прояснювалося. Голоси купців, що торгували неподалік на Золотому Току, квапливе тупотіння коней, собачий гавкіт, перестук молотів у численних кузнях^ над Ликвою, плач дітей, чийсь сміх розгонистий, чиясь співанка біля корчемці — все це поступово глухло, зникало.
На землі залишався тільки Іван Русин під білими стінами храму.
Власне, не на землі. Івана підхоплювала музика... музика теж була на диво стрункою і білою, як стіни храму. Іван здавався їй на ласку, як часом у спеку здавався на ласку дністрових хвиль. Музика підносила його, але ніколи не віддаляла від храмових стін, вона жила у них, вилунювалася з їх високої стрункості й величавості, з чотирьох рядів рельєфів, що надавали чоловій стіні пишної краси. Не перший раз і не сотий навіть припадав Русин до рельєфів поглядом, і не міг намилуватися ними.
На першому, нижньому ярусі вирізьблено виноград,
лоза перепліталася з травами й косицями, кожна гілка, гроно, листок дивували окремішньою своєю майстерною досконалістю, і водночас єднала їх в одне ціле гармонія буяння і росту. Русинові часом баглося простягнути руку, щоб зірвати, полакомитися зрілим кетягом, порив цей був, на його думку, грішним. Буяння соків матері землі майстро вирізьбив на білому камені; білизна возвеличувала й освячувала земну красу.
На другому ярусі походжали статечно пардуси.
На третьому грифони.
На четвертому закаменіло дванадцять жіночих облич. Для байдужого ока всі вони були однаковими, з ніжним овалом і великими очима. Насправді ж кожному майстро дав окремішню печать: одному обличчю затаєний сум, другому — радість, третьому — розпач, четвертому — крик, п'ятому — задуму, шостому — гнів, сьомому...
Все залежало від малюнка очей і уст.
Власне, все залежало від різця, від майстрового задуму. Небіжчик Добромир Соколян пояснював Русину:
— Я прагнув зобразити на храмовій стіні нашу землю. Сам бачиш: тут квіти й трави, звірі й птахи. А на горі вінець творіння господнього — людина.
— Духовні отці можуть закинути тобі: зависоко піднесена людина, найвище-бо — господь. Його ж ти не вирізьбив.
— Для них приготував я відповідь: храм вінчають золоті хрести на маківках, хрести — це і є божі з ки. Крім того, я і здатель Яким Суздалець попередньо з князем усе узгодили. Осьмомисл благословив наш задум. Хай тепер сам, коли що, з святими отцями балакає.
— Ой хитруєш, Добромире. Ховаєшся за широкі плечі.
— Навчився. Не перший рік біля каменю. — Та й справді, не перший. Майже тридцять весен минуло відтоді, коли Добромир Соколян різьбив камінь пдл єпископської палати.
— Різьбярство й хитрощі? Камінь люб ч*че ну,відкриту душу... в нього олжу не вкрапиш. Він весь іа видноті.
— Повторяю однак, добродію мій: не перший рік я біля каменю. А хто нині кам'яні будівлі зводить і кличе мене їх прикрашати? Князь, бояри його, багаті купці, монастирі. У них гривни... Отож ті, що з гривнами, впевнені, що начебто вони виробили власні й притому глибокі, безпомильні судження про мистецтво. Вони пробують учити тебе: "Оце варто б зробити так, а оце — отак". Я вислуховую їх — куди ж дінешся од сильних світу цього — підтакую і вдаю, що погоджуюсь з ними, хвалю їх смак і широту уяви, а потому поволеньки підсуваю їм свій задум, який нібито повністю збігається з їхніми побажаннями. Вовк ситий і коза ціла. Що зробиш, Іване. В наш час перший-ліпший срібняк, не соромлячись, може тицьнути перстом у моє різьблення або в твою книгу і сказати: "Не так". Та ще й запідозрить тебе, чи припадком мистецтвом своїм не підкопуєш підвалини княжі, боярські або ж церковні.
— Значить, сильні ми й небезпечні, якщо нас бояться. Ми города і весі не беремо списом, ми завойовуємо серця і душі.