— А чи я... по правді скажи: люба тобі? — додала згодом і позіхнула. Коли б заплакала, або бодай пожалілася на долю, то він...
Що б він учинив?
— Я б хотів, щоб стала любою,— промовив з серцем.
— Марниця все це, мій князю: люблю — не люблю. Ти муж мій перед богом і людьми, отець моїх дітей. Це сутнє. А решта...
Повернулася до нього спиною, даючи зрозуміти, що бесіда вичерпана. Ще хвилину-другу посапувала, а далі — заснула.
Заздрив їй.
Ольга спала спокійно. Завжди цінувала спокій понад усе. Не бачила, мабуть, причини для хвилювання. Нащо сушити голову гризотами, коли вона — княгиня галицька, на її боці церква, усталений закон: що зав'язане на небесі, те не розв'яжеш на землі.
А любов, як пташка під хмарами: сяде на твою гілку — добре, не сяде — гілка від цього не всохне.
Князь Ярослав, звісивши ноги через побічницю, потягнувся до чобіт.
Тісно князеві поміж молодими яблунями, які посадив небіжчик батько його за теремом на місці викорчуваного лісу. Задихався у темряві. Ніч, як скеля, давила на нього, гнула до землі.
Сипався на голову яблуневий цвіт.
Пагілля било по обличчі, виноградна лоза перепинала ходу. Він не зважав ні на що, відчував тільки, що, мов жбан, по горло повний в'язкою, як смола, темрявою. Темряву цю.ані не виллєш, ані не вимолиш молитвою, ані не випудиш ворожбою. Невже призначено йому носити в собі пітьму осоружну до кінця днів, а життя, власне, щойно починається.
Ех, Ольго, Ольго, каро моя.
ПІ
"А таки милостивим був старий князь Володимир, подарувавши мені Братишани з ріллею, лугами, ловищами, рибною Унявою, смердами та ще й з Параскевою. Вона, хоч і грішила в дівоцтві з князем, після тієї давньої шлюбної ночі упокорилася і остепенилася..."
Боярин Ян тихою ступою міряє стежку понад річкою, береги Уняви низькі, порослі вільшиною і верболозом. Стежка петляє поміж корчами, стелиться у травах, що сягають бояринові вище череса. На осонних галявинах рябіє від косиць... косиці сині, червоні, жовті, білі — по-посіяно їх із щедрої долоні. Ближче до річки, до води латаття тулиться і кашка, вище — кров'яник і цілі верети ромашок. Косиці ромашкові на дебелих стебельцях, головасті, з білими вінчиками, розпуклі й пахучі, нагадують бояринові жону Параскеву, що якраз у соковитій порі: круглолицю, стегнисту, з білими повними руками.
"А волошки на сестру Настусю схожі..."
Не рад боярин непрошеній гадці про сестру. Хмуриться чоло. Очі помигують, мовби впіймано боярина в чужій коморі. Бо лихе задумав супроти рідної сестри боярин, ой лихе...
Він, щоправда, самому собі не признається, ще не впевнений, чи учинить зло, а чи себе переможе й дивитиметься у вічі Настусі чесними очима.
Ян присідає навпочіпки біля волошки, що вигнала гінке стебельце обіч стежини і пильно розглядає темно-синє квітчине око. Око її волохате, пелюстки ніжні, дрібненькі. Така ж і сестра Настуся: стан тонкий, чорна коса аж вилискує, личко вродливе, очища сині, глибокі, вії пухнасті.
Не раз любувався сестрою потаємно і в душі хвалив Параскеву, що здогадалася після страти батька Чагра приголубити в себе сирітку. Все ж таки в боярському теремі росте... в боярському, а не в родині дереводіла
Василька, який успадкував домарування. В теремі і книги під руками, і челядь, і краса дівоча від роботи не марніє Знайдеться, певно, молодець на неї, може, боярин який або купець грошовитий.
Якогось дня, крадькома милуючись сестрою і розмірковуючи над її долею, бо дівка стала на порі, Яна пронизала блискавиця: "А йому Настуся до серця припала б?"
Сестра, що сиділа з вишиванням біля вікна, повернула у його бік гладко причесану голівку й показала в посмішці разок білих зубів.
— Що ти мовиш, брате?
Ні, він нічого не сказав, він, думав: "То припала б?"
Студений піт краплився на чолі боярина Яна. Чимало нагрішив він, старому князеві догоджаючи: блудословив, лестощі сипав, брехню возвеличував співанками, мов найсвятішу правдоньку, батька Чагра відцурався у роко-ву хвилю. Але додуматися до ТАКОГО... сестриним вінком ярмаркувати?
Червоний увесь, боярин, вискочив у сіни.
— Коня! — гукнув отрокові.
Вилетів навіжено, безпам'ятно в поле. Стрічний вітер бив улице колючим крилом, боярин періщив коня нагайкою: швидше, коню, швидше!
Втікав від самого себе?
Любив боярин сестру... любив не тому, що була вродливою. Він угадав у ній те, чого бракувало і йому самому, і жоні Параскеві, і князеві — усім їм бракувало дитинно-чистого захоплення світом. Вони, шукаючи у світі вигоди, відповідно ділили його на біле й чорне, на ніч і день. Настуся шукала в ньому лише білизни.
Смішна дівка.
Колись Ян глузував із сестриної сліпоти і пророкував їй, коли виросте, болюче прозріння. В бесідах принагідних встромляв у голубі стіни Настусиної казки шпички, іржаві гвіздки, терня, чорнив стіни лайном. Вона ж ні одному його слову не вірила, висмикувала з тих стін колючки і змивала леп чистою водою. Дитинство Настусине минулося, а казка її живе.
— Пощо, сестро, рядиш людей у білу вберю і янгольські крила до грішного тіла ліпиш? — не стерпів якось Ян.— Пам'ятай, коли на те пішло, що князь Володимирко стяв голову батькові нашому Чагру.
— На князевому місці я, певно, теж вчинила би подібно. Батько ворохобу проти нього підняв. Та... здається мені чомусь, що й князь опісля каявся від содіяного.
— Дурна ти, Настусю, мов чіп,— бризкав слиною Ян. — Люди грішать не для того, аби потому каятися, вони просто не можуть не грішити. Така вже порода людська. Вдень зі свічкою не знайдеш у нас помислу світлого, одне маємо на умі: якби ущемити чимсь ближнього і з того ущемлення вигоду добути. Хіба замислюється, приміром, сіроманець, пожираючи вівцю, що укорочує їй вік? Коли б починав мислити — здох би з голоду. Оце тобі, дівко, віз і перевіз.
— Людина, брате, не звір. Бог дав нам душу й ум.
— Ет, пізнав я людське кодло, бо кручуся щодень серед звірів великих і малих. Всі вони на одне копито, всі: смерди, князі, єпископи, бояри! — уже кричав Ян.— Ти ж бо судиш про людей, у золотій клітці сидячи. Ти — пташка, яку годують з долоні, звідки ж пташці знати, що долоня зціплюється в кулак.
— А я гадаю, брате, що ти навмисне не жадаєш видіти в людині людське, карбуєш для себе тільки кулаки, замість терпеливих добрих долонь. А я їх бачу... навіть твої долоні. Ще батько Чагр, пам'ятаю, гудив тебе, як міг. Так само брат Василько. Смерди твої тут, у Братишанах, проклинають тебе по-всякому. Сліпці! Я перед господом посвідчила би: не такий ти,— кращий... але красою своєю встидаєшся. Мене, приміром, любиш без всякої користі.