І князь Ярослав звелів: хай воєводи Милодан та Іванич повертають полки під заборола Теребовлі. Тут вої і коні перепочинуть, і на світанку, коли твердо засне Ізяслав, учиниться божа воля.
Про перепочинок воєводи не хотіли чути. Болгарські когорти та перемишлянський полк повернули лицем до заходу й у темноті почали брати Ізяслава в обручі. Ззаду киянам, аби перегородити дорогу до втечі, Ярослав послав свою молодшу дружину і свіжих воїв з теребо-вельської залоги.
А ніч — яма могильна.
Вої в Ізяславому стані, як здалося спершу, спали кріп-ким сном. Численні вогнища, розкладені звечора, пригасали.
Чому я кречетом не стану, чому не полечу понад білими вежами київськими та не закричу: "А вставайте-но, сідлайте чимдуж комоні свої і, поки обручі намертво не заклепані, чвалайте пріч у землю Київську... навертайте комоні на біг, бо знову проллється братня кров".
Пізно.
Крикливе, люте "елейсон" розкололо сонне поле. Клич бранний підпалив смолоскипи. Сама ніч, здавалося, освітила вежі київські: миша не втече.
Таборище Ізяславове зустріло наступ... тишею. Мирно догоряли вогнища, покинуті людьми вежі лопотіли пусткою.
Невже мисль моя обернулася кречетом?
Невже Ізяслав передбачаючи подібне, сам здогадався обхитрити Ярослава, і, зоставивши вежі та вогні біля них, звечора подався усвояси!
Я дякував господу, що так сталося. А князь мій обдурений метав у старого лиса Ізяслава прокляття.
А молитва моя вдячна урвалася... урвалася від жаху. Я нипав із смолоскипом поміж білими вежами і рахував обезглавлені трупи. Десять... двадцять п'ять... сорок", сто... Всі вони були воями галицького полку... всі вони, певно, взяті Ізяславом у бран, бо руки мали пов'язані. Лише один з них зостався живий — свідки завжди залишаються, щоб посвідчити історії.
Свідком цим був Степанець, син Троянів..
Розкажи-но, Троянів сину, смутну повість свою, щоб я записав її у "Хронограф", аби потомки прийдешні не повторяли помилок дідів своїх, аби взаємно себе не винуватили на потіху ворогам.
І мовив Степанець, син Троянів:
— Цілий день ганявся за недобитками галичан Ізя-слав-князь. Ми нишкли, яко зайці, у вибалках, за горбами, в корчах. І, мабуть, минуло б нас лихо, якби не вздріли серед поля нашу корогву. Хтось підняв їі високо: маячив нею, кликав до себе.
Корогва звала гуртуватися.
Хто міг виворожити, що Ізяслав пастку нам готує? Хто міг би здогадатися, що корогва в Ізяславових руках?
Коли зійшлися ми, вцілілі й поранені, докупи, Ізяслав обступив нас хмарою. І що ми могли вдіяти супроти хмари? Крикнули нам: "Мечі кидайте". Ми кинули. Здалися не на ласку дикого кумана, а християнина, русина.
Нас пов'язали...
Нас пов'язали і, коли запала ніч, усіх потято безжально. Ізяслав-бо квапився вельми втекти з таборища, а бранці ж для нього — зайва обуза. Відпустити ж нас на волю... о ні, це було б для князя київського гріхом.
Я один лишився*., я упросив отрока. Він теж, може, недавно був ратаєм, як я. Отрок казав впасти поміж трупи...
Оце все записав я, Русин Іван, хронограф. Записав не кіновар'ю, а кров'ю з серця добутою. Ой гірко писати історію про те, як убиває брат брата".
Обезглавлених несли на Щитах... щити гойдалися,, пливучи один за одним, як ладьї на чорній ріці. Обіч них йшли вої з смолоскипами, стомлено волочучи важкі ноги і ще важчі мечі. Смолоскипи, зрештою, були вже зайви-
ми: просівався ранок. Ніхто з воїв однак не гасив головні, їм здавалося, що на щитах несуть тіла погибших, а душі їхні — в огнях смолоскипів. А може, димними вогнями освітлювали вони душам дорогу на той світ?
Попереду щитів несли на полотнищах порубані голови. Було це жахне видовище.Вирячені мертві очі стріляли поглядами у живих, і живі, мовби завинивши перед ними, потупляли вид, знічувалися. Це мало помагало, мертві очі просвердлювали їх наскрізь, і живі чули в собі їхній вогонь.
Один князь Ярослав не відвертав лиця від мертвих голів, дарма що до вчорашньої днини й сьогоднішньої ночі він не бачив нараз так багато смертей. Людина звикає до всього. Князь теж встиг звикнути до них, як до чогось буденного, безславна втеча Ізяславова утвердила його в думці, що смерті просто були необхідними. Нова це була думка для юного князя, дика, може, та він мусив оправдатися якось перед самим собою. Оправдання мало підставу: адже Київ не скоро збереться з силами, значить, відбулася остання рать, Погоринь навічно залишиться при Галичі, тепер можна установлювати й поволі розширяти волость, ніхто ж не посміє перечити. Вся ж бо Русь вчора сполчилася на нього — й розійшлися хмари. Він, іцоправда, втратив галицький полк, Ізяслав же за те і наступники його втратили право покрикувати на молодшого.
Гордощі вселилися у юного князя. Цього світанку він по-справжньому розкуштував смак влади і приємну ваготу княжого вінця. Коли б не оця скорботна процесія з роспластаними щитами й димними смолоскипами, то вколов би коня острогами, кликнув би за собою Яна-спів-ця, і поскакав би в чисте поле. Й, скачучи в радісному хмілю, кричав би Я ну, аби той співав щось переможне, гідне події, яка скоїлася під Теребовлею.
Однак не давав волі втісі своїй. Княжий кінь сумирно ступав попереду молодшої дружини й воєвод. Обличчя Ярославове теж мовби про людське око краялося смутком... краялося, а, проте, мертві зіниці мертвих голів пробивали, як шкаралущу, напускну скорботу й бачили в ньому затаєну веселість.
Чи судили його за це? Невідомо. Він — князь, а князеві не вільно піддаватися настроєві хвилини, він повинен всяку хвилину зважувати, як важить купець на долоні гривну. Різниця в тому, що купців багато, князь у волості один, йому богом призначено стояти вище всіх, бачити далі всіх, чути краще всіх, повелівати життям і смертю усіх. Бо він знамено, корогва цієї землі. Не випадково ж учора бояри, бережучи корогву, відіслали його у безпечне місце. Яку користь, наприклад, мала б земля Галицька з теребовльського побоїща, коли б Ярослав ліг снопом на оболоні? Ніякої. Ізяслав, який утік нині боязливо в поле, завтра прислав би в Галич свого ставленика.
Чи вірно я мислю, о голови моїх воїв?
З мертвими домовитися простіше, вони не вміють перечити. Тяжче з живими.