По обіді зараз туди; людей усе село: і велике і мале — усі там. Лежить вона, справді не дише; попробували — холоднісенька. Давай знову голови клопотати, що з нею діяти? Як на те, отець Єрофтей зостався ще на два дні у місті. Коли-б він був, дав-би раду, на те-ж він і піп; може-б закляв, чи инше що, про те вже він знає, — коли-ж нема! Бідкуємося, а хтось з людей і каже:
— Чого ви їй віри ймете? Вона прикинулася, а ви й справді. Хіба не тямите, що чортяки на все здатні. Треба ось як: коли є в кого ніж, нехай піде та черконе її по череву — хрест на хрест. Отоді й буде видно, що й до чого.
Онопрійко, підпасач, зараз ніж з пахви; одним духом як різне туди і сюди — так з неї усі тельбухи і випустив. Батечку! Яка воня пішла на все село — хоч тікай! Тут наші й давай правити.
— На що різав?
— А на що радив?
— Я радив черкнуть тільки, а ти що?
— Я й черкнув, — більш нічого!
— Добре черкнув — і тельбухи вискочили!
— То не я: я не хотів, ніж склизнув.
Звелись, сваряться; Онопрійко, хоч мале хлоп'я, та хитре... Воня йде та йде, така густа, хоч сокиру повісь.
— Годі вам, — гукнув Герасим, — усе село запоганите! Ще, не дай боже, пошесть піде, тоді вам катніх рук не минуть! Зараз давайте заступи, копайте біля неї яму, глибоку, в чоловіка.
Кинулись, духом викопали — туди її, засипали й осиковим кілком проткнули... Не втече...
Гаразд. Еге! гаразд, та не зовсім ще. Думали-б ви — й квит? Як-раз саме тільки з сього й починається напасть. У князя К. був тоді за управителя чи німець, чи ляшок; він і присікався до нас за ту холеру. "То каже, не холера, а наш верблюд; ми його тільки що вивезли з Таврії, а ви на що його занівечили? Тепер платіть за його тисячу асигнацій". Тоді усе було на асигнації. "Не заплатите, каже, доброхіть, я до єнорала, до Кисіля, до самого царя дійду, сікуцію наведу на вас, усе село спустошу"...
Ми тоді об поли руками: — отсе так ускочили, аж в халявах плющить!... Старий дід Яків Гуня слухав того управителя, слухав, та й каже до нього:
— Ви, пане, так вельми не страхайте нас, а то з переполоху усі розбіжимося, та як побіжимо, то щоб часом не добігли й ми до царя! Ще не вгадали, за кого царь руку потягне, — чи за нас, чи за вас. Ви, паночку, ліпше не бризькайтесь, а так скажіть: коли та холера ваша була, так яка вона на масть?
— Не холера, а верблюд, — каже той, — половий, ну?
— Не нукайте, — змагається Яків, — на мені не поїдете, — старий я. Отже, щоб ви тямили, так ми полового буйвола і в вічі не бачили, побіг він половою доріжкою, там його й шукайте!
Управитель аж піниться та до Якова:
— Не бачили, не бачили, а закопали що? га?
— Холеру закопали, — так вам же яке до того діло? Що вона вам дядиною, чи сестриною доводиться?
Управитель аж кипить, а люди зараз його на глузи: "Холерин брат, холерин небіж!" — скаляться проти його. Він тоді на свою бідку, чкурнув — аж земля загула.
Балакаємо ми, шуткуємо, а в душі щось у мене хмариться; чую, що воно тут без чогось не обійдеться. Розповіли отцю Єрофтею; він покрутив сивою бородою, та й каже: "Щось воно не ладаном пахне!"
Журюся я за всіх; вже-ж, думаю, кому-кому, а Герасимові перепаде на горіхи; хоч він тут й не причастен, — у селі тоді не був, — та бачте, старшина; скажуть: його недогляд, не пильнував. Винен — не винен, а пішов з довгою рукою — приймай і тістом...
За тиждень, чи що — принесло окружного: лютий такий, наче вовк після Водохрища.
— Що ви, сякі-такі, накоїли? — гукає на громаду.
— Що-ж ми накоїли? — обізвався Гуня. — Здається, нічого такого. Усе тихо у нас, про бунт не чутно. — І стоїть собі; свитка у його на опашку, шапку зняв, та на ціпок її; шапка у його добра була, смушева, сива, така самісінька, як у отця Єрофтея. Схилився Гуня обома руками на ціпок, ноги розкарячив; сива чуприна у його має по вітру.
Окружний як затупотить на рундуці проти Якова, та на його наче в маточину:
— Нічого?
— Нічого, пане.
— Верблюда хто вбив?
— Верблюда, кажете?
— Еге!
— Не били ми; може хто і вбив, а ми про те не відомі, — нічого й брехати.
— Як не вбили? а хто-ж?
— Про те невідомі.
— Не били?
— І не думали сього; навіть не тямимо, про якого се ви верблюда?
— Про того, що в житах заняли.
— Хіба то верблюд був?
— А то-ж хто?
— Бач! а управитель казав, що то буйвол; не в одно, значить, брешуть.
— Я вам кажу, що то верблюд! — гукає Шагафон.
— Ні, пане, воля ваша, а то не верблюд...
— А що-ж?
— Хіба-ж верблюди такі? То не верблюд!
— Так кажи, що? — тупотить окружний, а Гуня собі повагом:
— Не верблюд.
— Ти бачив верблюда?
— Де-б я його бачив!
— Не бачив, так і не огризайся. Убили чужого верблюда, та ще й змагаються!
— Не вбивали! Холеру застукали — се правда, а про верблюда й не чули: се напасть на нас, недовідоме щось...
Розгнівався окружний та на Гуню:
— Мовчи, стара собако!
— Коли-б я, паночку, був собакою, — мовив Гуня, — то-б по-собачи гавкав; а то от вік прожив, а все по-людськи балакаю, хоч трохи й не так голосно, як ви, поздоров боже вас!..
Окружний плюх йому межи очі. Гуня тоді до його:
— Чи се од Кисіля, чи з власної вашої, пане, ласки?
— Мовчи! — гукає окружний.
— Та воно й те сказати: хто мовчить, той двох навчить, — мовив Гуня, шапку на очі — й пішов до господи.
Тоді той Шагафон як напався на Герасима, як напався: от-от би заїхав по мармизі, та дзуски! Не достане — старшину бить не можна! Зате-ж як почав пекти словами і в батька, і в матір: — "Я тобі й те, я тобі й се! Я тебе скину, я тебе в холодну, я тебе під різки, я тобі червону шапку, себ-то в салдати, я тебе в Сибір на саме дно!"
Господи мій, боженьку! Сього-ж би й на десятьох стало, а він усе Герасимові насулив. Гукав, гукав, нарешті втомився, печінки мабудь заболіли, — осівся та й каже:
— От вам тиждень строку. Тисячу асигнацій знесіть за верблюда, а не знесете — усе село пограбую й поціную. А ти, старшина, зараз в холодну на цілий тиждень!
Закинув Герасима в холодну; старшиною на той час зробив когось иншого. Горенько нам тяжке, лишенько нам важке! Що нам почати, що нам чинити? На все село сум найшов; ходимо наче в хмарі. Де нам таку силу асигнацій зібрати? Ми зроду-віку стільки їх не бачили. Хоч усе село заріж — не збереш...