Воно виросло удвічі більшим, коли силу відрізало. Ручка вислизнула з моїх рук, ніби почала розмотуватися у теля, кружляючи скоріше та скоріше, а воно росло й росло.
Ого поставив мене на ноги та плеснув по спині. Я не спиняючись посміхалась — настільки була задоволена. Ми майже танцювали від нашого успіху, коли я побачила, що вода поширюється по підлозі до нас, від сходів якими ми прийшли. Коли ми дивилися, вона почала заливати. Мабуть, фонтан був перекритий, коли Вальдо закрив рибині рота. У води просто не було іншого виходу ніж протікати по сходах униз та сюди. Зараз вона проливалась. Ми б потонули.
Я була настільки розлючена, що уся наша робота та зусилля будуть задарма, що відчувала силу у собі, яка майже пробивалась крізь мої ребра. Я метнулася до стіни, де зник Вальдо та кричала на неї, щоб та зрушила у бік. І вона зрушила. Я була настільки здивована, що із хлюпанням сіла на підлогу, а Ого був змушений накричати на мене, щоб я йшла. Я думала, що він піде зі мною, але, коли у стінному проломі я повернулася до нього, він все ще стояв поряд із биком, який вже виріс йому до грудей.
Він відгукнувся:
— Я залишаюся тут із хранителем Логри. Ми наглянемо один за іншим. – Вода вже покривала його взуття, але він посміхнувся та помахав мені. – Крім того, ти створила не зовсім ті двері, через які ми ходимо, Ейлін.
Мені було дуже важко залишати їх там. Якби мене не вела моя злість, я би не витримала. Я зрозуміла, що він мав на увазі щодо дверей, які я зробила, коли пройшла крізь розлам і вляпалася у землю. Вона була холодна, але добра і вона піддавалася, коли я проштовхувалася крізь неї. Це було як залазити по розсипчастій драбині. Потім я вдарилася головою о стелю. Моя злість розламала її із тріскотом. Я зрозуміла, що то підлога, а не стеля, коли ступила у темну королівську опочивальню в якій не було нічого окрім ліжка з пологом на чотирьох стовпчиках. У ньому був худорлявий, лагідний, загорнутий у шалі, чоловік, якого підпирали подушки, а сам він намагався читати у світлі слабкої лампи. Він глянув на мене із здивуванням.
— Вибачте, — запихалася я. Це все що я могла вигадати, коли він вдивлявся у мене, у напівтемряві. Я мабуть була прекрасним видовищем із вологим платтям, вкритим землею, і волоссям, що стирчало у різні боки та було заляпане грязюкою.
— Саме так, зазвичай, прибуває мій брат Вальдо, — сказав він. – Але Ви, певна річ, не він. Хто Ви?
— О! Ви – король? – видихнула я.
— Я був королем, — лагідно відповів він мені. – Але зараз я занадто хворий.
— Ні, Ви не хворі, — відрізала я. Можливо, я дійсно ставала схожою на Тітоньку Бек. – Ви просто думаєте, що Ви хворі. Давайте як слід глянемо на Вас. – Я підбігла до вікон та відкидала віконниці, одну за одною.
— Будь-ласка, не треба! – закричав він. – Вальдо каже, що світло вб'є мене.
— Він бреше, — заперечила я та відкинула останню віконницю. Король трохи поблимав, коли плинуло світло. – Бачите, — запирхалася я. – Сонячне світло! А Ви все ще живий, наче блоха. Але погляньте у якому Ви стані! Ви обтяжені хворобливою магією. – Я примчала до балдахіна над ліжком та вчепилася у нього. Він був обвішаний закляттями, які звисали з нього коричневими, грудкуватими рядками, як брудна, погано прядена вовна.
— Яка Ви могутня особа, — сказав король, коли балдахін впав біля його ліжка.
— Вибачте, — сказала я. – До мене це прийшло лише сьогодні – я маю на увазі могутність – і я ще не певна у своїх власних силах.
Він ледь посміхнувся.
— Вона здається суттєвою.
Я лише могла надіятися, що вона буде досить суттєвою.
— Піднімайтеся, Ваша Величносте, — наказала я і він піднявся у ліжку, дещо хитко. – Перестрибуйте через балдахін.
— Перестрибнути? – запитав він, із сумнівом оглядаючи балдахін з краю ліжка.
— О! Давайте, — сказала я підбадьорливо та взяла його за лікоть. Не слід було цього робити. Він моторно стрибнув над мерзенною магією, але вона здійнялася та вдарила мою праву руку шиплячим опіком, від якого моя плоть задиміла. Навіть без сили бика, Вальдо був чаклуном, із яким слід було рахуватися. Я вимовила вгамовуюче заклинання Різа і палання затухло в ущипливій парі. Моя злість подвоїлася.
Король пропонував мені одну зі своїх шалей, щоб перев'язати руку, але часу було замало.
— Де відбуваються публічні страти? – нагально запитала я.
— Їх більше немає, але колись їх робили у місці біля входу у двір.
Я помчала до дверей, потім завагалася, уявляючи Ого, який зараз стоїть по пояс у воді. Його батько виглядав таким сумним та розбитим, що я ризикнула і дала йому надію.
— Хьюго тут, — сказала йому я. Його обличчя освітилося і я побігла.
Здається, я бігла величезними зігзагами, від яких я почувалася трохи очманілою і також, радше, дурною, допоки не виявила, що у них був сенс. Я уникала натовпи людей, які скупчилися унизу сходів, щоб поглянути на страти у дворі. Тож, я все-таки встигла.
Коли я туди дібралася, моїм очам постало жахливе видовище. Їх всіх поставили у ряд із зв'язаними позаду руками: Тітонька Бек, Івар і Принц Аласдаір, Різ, нянька Ого — Люселла, і всі решта. Бідолаха Фінн плакав через утрату Грін Гріта, якого ніде не було видно. Мій батько та Ріаннан були з кляпами у ротах. Припускаю, це було зроблено на випадок якщо вони вирішать заспівати заклинання щодо ката у чорному капюшоні. Він стояв зі своєю сокирою на помості, у центрі двору, біля брили для екзекуцій. Два солдати якраз прилаштовували дерев'яні сходи до помосту, щоб в'язні могли піднятися по ним. Ряди з більшої кількості солдатів стояли біля них.
В дальньому кінці був більший поміст, де сидів Вальдо із кількома заможними чоловіками та їхніми, позбавленими смаку, дружинами. Багаті торговці зерном, домислила я. Прямо під ними була зграя чарівників у пурпурних шатах і, перед ними, пустоголові міністри, що сиділи у своїх кріслах. Зараз я могла бачити їх правильно, завдяки моїй могутності, як її назвав король, і я зрозуміла, що магія, як сплутана вовна, на верхів'ї їхніх голів, видавлювала з них розум.
Я заховалася за грубою колоною біля дверей та думала що ж робити. Було так мало часу. Ворота вже майже зачинили за останніми обірваними юрбами глядачів, які розливалися щоб стати у найкращому для спостереження місці.