— Джонні! Чорний Песе! Дерку!.. — та інші ймення. — Ви ж не кинете старого П'ю, друзяки, не кинете!
Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити в місячному світлі чотирьох чи п'ятьох вершників, які чвалом гнали вниз.
Аж тепер П'ю зрозумів свою помилку. Він скрикнув і, обернувшуись, побіг просто до рівчака над дорогою, куди й звалився. Однак тут-таки зірвався на ноги й метнувсь у другий бік — прямо під кінські копита.
Вершник хотів був обминути його, але не зміг. Потрапивши під коня, П'ю пронизливо зойкнув — крик цей далеко розлігся в нічній тиші. Чотири копита пройшлись по ньому, відкинувши його геть, і помчали далі. П'ю впав набік, потім звільна перевернувся лицем униз і завмер.
Я вискочив із схованки і гукнув вершникам зупинитись. Вони стримали коней, прикро вражені лихою пригодою, і я скоро розпізнав їх. Позад усіх їхав той хлопець, що вирядився з селища викликати доктора Лівсі. Решта були вершники митної служби, яких він перестрів дорогою і здогадався покликати нам на допомогу. Чутки про якийсь двощоглових у Китовій Дірці дійшли до начальника митниці Данса, і він вирушив уночі зі своїм загоном у тому напрямку — саме цій обставині й завдячували ми з матір'ю свій порятунок від неминучої смерті.
П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли до селища, сприснули холодною водою й дали понюхати солі, вона невдовзі прийшла до пам'яті. Попри пережиті страхи вона й далі нарікала, що не встигла відрахувати до кінця своїх грошей.
Тим часом начальник митниці зі своїми вершниками подався до Кіттової Дірки. Та оскільки вони остерігалися засідки, то ще угорі спішилися і спускались до берега, повільно ведучи коней за поводи, отож і не дивно, що коли вони врешті дісталися до бухти, двощогловий вітрильник уже встиг відплисти в море, хоч і виднів ще досить близько. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось із судна порадив йому відійти в тінь, коли не хоче доброї порції олива, і ту ж мить куля просвистіла біля самісінького його плеча.
А вітрильник незабаром обійшов мис і зник з овиду.
Містер Дане, за його словами, лишився на березі, "мов риба, викинута з води". Все, що він міг зробити, це надіслати людину до Б., щоб вислали в море сторожовий катер.
— Це, правда, даремно, — сказав він. — Вони втекли, і наздогнати їх незмога. Я тільки радий, — докинув він, вислухавши мою розповідь, — що наступив містерові П'ю на мозолю.
Разом з ним я повернувся до нашого заїзду. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Розлючені, що не знайшли мене й матір, розбишаки скинули на підлогу навіть стінного годинника. І хоча вони нічого не взяли, крім торбинки з капітановими грішми та трохи срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми зазнали краху. Містер Дане ніяк не міг цього зрозуміти.
— То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а якого ж чорта вони тоді шукали? Може, якихось ще грошей?
— Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, —відповів я. — Певно вони шукали те, що зараз у мене в нагрудній кишені. Правду кажучи, я хотів би примістити цю штуку в безпечніше місце.
— Правильно, хлопче, ти маєш рацію, — відказав він. —Коли хочеш, можеш віддати це мені.
— Я гадаю, що докторові Лівсі... — почав я.
— Цілком слушно, — гаряче перебив мене містер Дане. —Цілком слушно. Доктор Лівсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж треба було б поїхати туди й доповісти про все йому або сквайрові. Хоч як там є, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую за цим, але, розумієш, його забито, і можуть знайтися люди, які будуть раді в цій смерті звинуватити офіцера митної служби його величності. Знаєш, Гокінсе? Давай-но я візьму тебе з собою, коли хочеш.
Я радо подякував йому за цей добрий намір, і ми повернулися до селища, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій план, всі вже посідали верхи.
— Доґгере, — сказав містер Дане, — у вас добрячий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.
Щойно я встиг залізти на коня, тримаючись за пояс Догтера, як начальник митниці віддав команду рушати, і загін почвалував дорогою до будинку доктора Лівсі.
Розділ VI
Каштанові папери
Ми мчали щодуху аж до самого будинку лікаря. У жодному вікні з фасаду не світилося.
Містер Дане сказав, щоб я зіскочив з коня й постукав у двері, а Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибнути на землю. Відчинила нам служниця.
— Доктор Лівсі вдома? — запитав я.
— Ні, нема, — відповіла вона, — господар повернувся надвечір, а тоді пішов пообідати й перебути якийсь час у сквайра.
— То їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Данс.
До сквайрової садиби було недалеко, тож я навіть не сідав верхи, а біг поруч з конем, тримаючись за Доггерове стремено, до самих воріт парку. Довга, безлиста, залита місячним сяйвом алея привела до особняка, що білів у глибині розлогого старого саду. Тут містер Дане скочив з коня і пішов зі мною до будинку.
Служник відразу провів нас у кінець коридору, застеленого килимами, — до бібліотеки, обставленої книжковими шафами з погруддями на них. Там біля розпаленого каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі та сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий, понад шість футів на зріст, і плечистий чоловік з грубуватим добродушним обличчям, засмаглим і вкритим зморшками у тривалих мандрах. Рухливі чорні брови засвідчували, що він не лихий на вдачу, а радше загонистий і гоноровитий.
— Заходьте, містере Дансе, — мовив він повагом, але й милостиво.
— Добрий вечір, Дансе, — озвався лікар, кивнувши головою. — Добрий вечір і тобі, любий Джіме. Яким це погожим вітром занесло вас сюди?
Начальник митниці виструнчився по-вояцькому й переказав усі наші пригоди, мов школяр добре завчену лекцію.
1 треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати поночі вернулася до заїзду, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр вигукнув "браво" і розбив свою довгу люльку об ґратки каміна. Вже в середині оповіді містер Трелоні (саме так, як ви, мабуть, пригадуєте, звали сквайра) схопився з місця і збуджено заходив по кімнаті, а лікар, щоб краще чути, скинув напудровану перуку, без якої дуже дивно виглядав зі своїм коротко остриженим чорним волоссям.