До шхуни вже було менше ста ярдів, коли знов повіяв [111] вітер і напнув її вітрила. Шхуна повернула на лівий галс і знову помчала по хвилях, ковзаючи, мов ластівка.
Я був зовсім впав у розпач, але незабаром повеселішав: шхуна зробила коло й посунула бортом просто на мене. Відстань між нами зменшилась удвічі, тоді на дві третини й нарешті на три чверті. Я побачив, як пінилися хвилі під її провою. З мого маленького човника вона здавалася мені величезною.
Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожує. Часу на роздуми не було: я мусив негайно щось робити, аби врятуватися. Човник мій злетів на гребінь однієї хвилі, коли прова шхуни нахилилася над сусідньою. Бушприт уже завис над головою в мене. Я схопився на ноги й підстрибнув, зануривши човника у воду. Однією рукою я схопився за край бушприта, а нога моя потрапила між двома линвами. Я ще не встиг перевести подиху, тримаючись за бушприт, коли знизу почувся легкий удар, і мені стало ясно, що шхуна потопила мого човника і що відступати з "Еспаньйоли" вже нікуди.
Розділ XXV
Я спускаю "Веселого Роджера"
Тільки-но я видерся на бушприт, як клівер, випнувшись і оглушливо ляснувши, мов гарматний постріл, повернув на інший галс. Шхуна затремтіла до самого кіля, але ту саму мить, хоч інші вітрила були ще напнуті, клівер вдруге ляснув і безсило обвис.
Від несподіваного поштовху мене мало не скинуло у воду, тож не гаючи більше часу, я швидко поліз бушпритом і скотився сторчголов на палубу. Я опинився на баку* з підвітряного боку. Частину корми закривав від мене напнутий грот, а так на кораблі нікого не було видно. Палуба, немита від самого початку заколоту, вся була зачовгана брудними ногами. Порожня пляшка з відбитою шийкою перекочувалася туди-сюди, мов жива.
Раптом "Еспаньйола" знову рухнулася за вітром. Клівери позад мене голосно хляпнули, стерно зарипіло, і весь корабель задвигтів і здригнувся. Грот, гуркочучи блоками, відхилився до борту, і я побачив на кормі двох піратів. Один з них, у червоному ковпаку, нерухомо простерся на спині, розкинувши руки, мов прип'ятий до хреста, і вищиривши зуби. Другий, Ізреєл Гендс, сидів, спершись на фальшборт*, голова його спадала на груди, а руки безсило [112] лежали на палубі; засмагле обличчя Гендсове було бліде, як віск.
Шхуна тим часом басувала й присідала, мов норовистий кінь. Вітрила надималися то в один галс, то в інший, а щогла аж стогнала, коли грот перехилявся з боку на бік. Часом шхуна важко занурювалась провою у хвилю, і тоді бризки зливою злітали над фальшбортом — звісно бо, великому суднові з усіма його снастями важче було змагатися з примхами вітру, ніж саморобному верткому човникові, що оце недавно пішов на дно.
Щоразу, коли шхуна підплигувала на хвилях, пірата в червоному ковпаку підкидало вгору, але вираз обличчя його не мінявся і він усе так само відворотно щирив зуби. А Гендс після кожного поштовху сповзав дедалі нижче на палубу, простягаючись так на кормі, що врешті я міг бачити тільки одне його вухо та кучерявого бурця.
Нараз я помітив біля них на палубі темні плями крові і подумав, що вони, пересварившись ізп'яну, мабуть, зарізали один одного.
Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук.
Я підійшов до грот-щогли й насмішкувато мовив:
— Я знов на борту, містере Гендсе!
Він подивився на мене затьмареним поглядом, навіть не здивувавшись, і спромігся тільки на одне слово:
— Горілки!
Я вирішив, що не треба гаяти часу і, прослизнувши під гротом, який знову загородив палубу, вискочив на корму й збіг трапом униз у каюту.
Там вчинили такий погром, що годі й уявити собі. Геть усі замки були збиті: розбишаки шукали карту. На підлозі —густий шар багнюки, бо ж пірати збиралися тут пиячити й проводити свої наради, наблукавшись на болоті, де вони були отаборились. На покритій білою фарбою і прикрашеній золотим бордюром переділці — відбитки брудних пальців. Десятки порожніх пляшок валялися по кутках і з дзвоном перекочувалися з місця на місце. Одна медична книжка лікарева лежала розгорнута на столі, добру половину аркушів з неї було видерто, мабуть, щоб розпалювати люльки. А посеред усього цього розгардіяшу точила своє тьмяно-буре світло підвішена над столом лампа. [113] Я спустився до комірчини. Там не вціліло жодного барильця, тільки під ногами було повно порожніх пляшок. Було ясно, що пірати безперестану пиячили від самого початку бунту.
Понишпоривши, я все-таки знайшов одну недопиту пляшку для Гендса. Собі я взяв трохи сухарів, трохи сушеної садовини, повну жменю родзинок і шматок сиру. На палубі я поклав усе це біля стерна, якомога далі від стерничого, напився води з діжки, і вже потім дав Гендсові пляшку з горілкою. Він вихилив не менше половини того, що було в ній, і тільки тоді відірвав її від рота.
— Ху,— прохрипів він, — саме цього мені й бракувало, їй-бо! Я сів у своєму кутку й почав їсти.
— Дуже поранено? — спитав я його.
Він буркнув, чи, точніше сказати, прохарчав:
— Коли б той лікар був на борту, він би вмент підняв мене на ноги. Та мені, бачиш, завию не таланить. А оцей пентюх, —він кивнув на пірата в червоному ковпаку, — він уже кувікнув. Та моряк з нього був ніякий... Стривай, а відки ти тут узявся?
— Я прибув на судно перебрати його під свою руку, містере Гендсе, — сказав я. — І прошу підлягати мені, як вашому капітанові, доки не буде інших розпоряджень.
Гендс понуро бликнув на мене, але не сказав нічого. Щоки його знову порожевіли, хоч він усе ще виглядав кволим і хилився набік при кожному поштовху корабля.
— Між іншим, — докинув я, — мені зовсім не подобається цей прапор, містере Гендсе. І, з вашого дозволу, я його спушу. Краще ніякого, ніж оцей.
Знову прошмигнувши під гротом до щогли, я смикнув за линву, спустив того проклятого чорного прапора й викинув його за борт.