Ніхто не вернувся додому гулять,
А вийшло їх в море аж сімдесят п'ять.
Я подумав, що ця журлива пісня цілком пасує до настрою людей, які зазнали таких тяжких втрат сьогодні вранці. Але з того, що я бачив на власні очі, знати було, що ці морські розбишаки такі самі бездушні, як і море, яким вони плавають.
Нарешті знову зірвався вітер. Шхуна здригнулася й посунулась до мене в темряві. Відчувши, як ослабла линва, я одним сильним рухом перетяв останні волокна.
Вітер мого човника майже не зачепив, і я раптом опинився під самісінькою провою "Еспаньйоли". Шхуна стала повільно обертатися навколо своєї осі й попливла за течією. [106] Я веслував щосили, остерігаючись, щоб вона мене не перекинула. Та шхуна все тягла човника за собою, і, не мігши відірватись від неї, я тільки повільно пересувався від прови її до корми. Зрештою, однак, пощастило таки відштовхнутися від небезпечного сусіди, але в останню мить мені попався в руки кінець кодоли, що звисав з корми. Я одразу ж ухопився за нього.
Чому я зробив це, не знаю, — мабуть, інстинктом). Та тільки кодола опинилася в моїх руках і я впевнився, що вона міцно прив'язана, мені раптом закортіло заглянути у віконце каюти.
Перебираючи руками кодолу, я підтягнув човника ближче до борту і з неабияким ризиком напівпідвівся й побачив стелю та частину каюти.
Тим часом шхуна і з нею мій човник прудко йшли за течією: ми вже порівнялися з багаттям на березі. Судно лунко "заговорило", як кажуть моряки, себто почало з плюскотом розтинати хвилі, але чому пірати не здіймають тривоги, я зрозумів, аж коли зазирнув у віконце. Одного погляду мені вистачило, хоч я зі свого хиткого суденця й не міг довше роздивлятись. Гендс та його товариш зчепилися врукопаш і душили один одного за горло.
Я хутко сів назад на поперечку в човні, бо ще мить — і опинився б за бортом. В очах у мене все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя у тьмяному освіті закіптюженої лампи. Я навіть заплющився, аби очі швидше пристосувались до темряви.
Нескінченна балада на березі нарешті скінчилась, і поріділа ватага хором затягла пісню, яку я чув так часто:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Пий, і диявол тебе призведе до кінця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Задумавшись про те, що зараз коять ром і диявол у каюті "Еспаньйоли", я раптом відчув поштовх: мій човник круто хильнувся і наче змінив курс. Швидкість течії якось дивно посилилась.
Я враз розплющив очі. Навколо плюскотіли, поблискуючи легким фосфоричним світлом, піняві гребінці дрібних хвиль. "Еспаньйола", за якою на відстані кількох ярдів пливла моя душогубка, теж, здавалося, змінила курс. Я тьмяно бачив, як її щогли погойдувалися в темному небі. Та чим пильніше я вдивлявся, тим більше переконувався, що шхуну також почало відносити на південь. [107] Я оглянувся на берег, і серце моє тьохнуло: багаття тепер палало якраз у мене за спиною. Отже, течія завернула під прямим кутом, тягнучи за собою і важку шхуну, і мого хиткого човника. Щораз бурхливіший і пінявіший потік усе прудкіше мчав нас через вузьку протоку в чисте море.
Нараз шхуна круто повернула градусів на двадцять щонайменше, і майже ту саму мить я почув один за одним два вигуки на борту. По трапу з капітанської каюти затупотіли ноги, і я подумав, що пірати припинили бійку, відчувши спільну небезпеку.
Я ліг на дно свого мізерного човника і здався на волю Божу. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу ревучих бурунів, які швидко позбавлять мене всіляких клопотів. Та хоч смерті я не боявся, але не ставало духу глянути у вічі тій небезпеці, яка на мене чигала.
Так я пролежав, певно, не одну годину. Хвилі підкидали мене й обсипали бризками, і з кожним черговим зануренням човника я сподівався: це вже кінець. Але поволі мене опосіла втома, найшло якесь заціпеніння й безпам'ять, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися на моєму розгойдистому ложі рідні околиці й старий наш "Адмірал Бенбов".
Розділ XXIV
Човником по морю
Коли я прокинувся, був уже ясний день, і човник мій плив уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривало від мене громаддя Підзорної-Труби, що з цього боку урвисто спадало в море.
Неподалік видніли мис Буксирна Голова й гора Бізань-щогла: гора була гола й темна, а Голову обступали стрімчаки в сорок-п'ятдесят футів заввишки і здоровезні брили скелястих відламків. Від мене було заледве чверть милі на південь до того рогу, і я вже ладен був узятись за весло й прямувати в тому напрямку.
Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженим скеляччям вирували й пінилися буруни, величезні хвилі одна за одною гуркітливо здіймалися вгору в шумовинні й бризках. Наблизитися тут до берега означало йти на певну загибель: або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них видертись.
Та не тільки це лякало мене. На пласкуватому береговому [108] камінні повзали, час від часу шумливо хлюпаючи у воду, якісь здоровенні слизькі страшидла, схожі на м'якотілих слизняків, тільки неймовірно великих. їх було кілька десятків, і від їхнього гавкотіння аж луна розходилась поміж надбережних скель.
Я вже потім довідався, що то були морські леви.— тварини зовсім безневинні. Проте сам вигляд їх, а також круті береги й високі хвилі прибою відбили в мене бажання причалювати тут до берега. Я волів краще вмерти з голоду в морі, ніж наражатись на таку небезпеку.
Тим часом з'явилась, як мені здалося, інша можливість урятуватись. На північ від Буксирної Голови на пору відпливу виступила довга піщана обмілина. А ще далі на північ виднів другий мис, Лісистий, як він звався в нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що доходили мало не до самої води.
Я пригадав Сілверові слова про північну течію вздовж усього західного узбережжя Острова Скарбів і здогадався, що вже потрапив у неї. Тому я вирішив проминути Буксирну Голову і приберегти сили на той час, коли спробую причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.
На морі перекочувались великі розмірені хвилі, покриті брижами. В одному напрямі з течією віяв погідний південний вітер, і морські вали плавно підіймалися й опускались.