(1) Florem putares nare per liquidum aethera (2). Коммір (прим, автора).
(2) Ти вважаєш, ніби квіти народжуються з текучого ефіру (латин.).
Натомість східний край острова поглинала найгустіша тінь. Похмурі, проте гарні і ласкаві сутінки повили геть усе. Темні, сумні дерева печально хилилися, набираючи величних, примарних і покручених обрисів, що навіювали думки про смертельну тугу і передчасну смерть. Трава була темна, мов кипарис, її стеблини поникли; де-не-де видніли низенькі й вузенькі, не дуже довгі горбики: ніби й могили, а проте ні, дарма що на них розрослися рута і розмарин. Дерева важкою тінню падали на воду і, здавалося, ховали її в річці, сповнюючи смутком глибини. Мені ввижалось, немов тінь, йдучи за сонцем, що спускалось дедалі нижче, понуро відділялася від стовбура, що породив її, і тонула в потоці, тоді як інші тіні тут же виходили з дерев, займаючи місце похованих попередників.
Ця думка, заполонивши мою уяву, схвилювала її, і я полинув у мрії. "Якщо десь і був зачарований острів,— сказав я собі,— то це він. Це прихисток кількох добрих Фей, які залишились після загибелі свого племені. Чи не їхні ті зелені могили? Чи розстаються вони з життям так само, як люди? Чи, вмираючи, не марніють вони тужливо, крапля за краплею віддаючи Богові життя, так як оці дерева відділяють тінь за тінню, розчиняючись у глибинах? Чи смерть не поглинає життя фей так само, як ота вода всотує тіні дерев, стаючи ще чорнішою?"
Поки я мріяв, напівзаплющивши очі, сонце швидко пішло на спочинок. Прудкі струмені кружляли навколо острова, несучи великі сліпучо-білі шматки платанової кори,— і з того, як вони ковзали по воді, моя фантазія висновувала що завгодно, мені здавалося, що одна з тих Фей, про яких я думав, повільно заплила в темряву з освітленого західного краю острова, вона випросталась у на диво благенькому човнику і штовхала його майже примарним веслом. Під променями, що барилися згаснути, вся її постава виказувала радість, але, запливаючи у тінь, вона повнилась тугою. Плавно линучи, Фея нарешті обминала острівець і випливала на світло. "Оберт, щойно зроблений Феєю,— розважав я мрійливо,— це коротенький рік її життя. Вона проминула вже зиму і літо. На рік вона ближче до смерті. Як я не помітив, що в сутінках тінь полишила її і опустилась у темну воду, зробивши чорноту ще чорнішою?"
Знову з'явився човен з Феєю, але в її поставі було більше журби й непевності, менше спокійної радості. Вона й далі пливла зі світла в темряву (яка вмить згусла), і її тінь знов опустилась в ебенову воду, розчинившись у мороці. Знов і знов вона пропливала навколо острова (сонце вже ладналося спати) і з кожною появою ставала ще більш печальна, знесилена і тьмяна; щоразу, коли вона занурювалась у темряву, від неї відділялась дедалі темніша тінь, потопаючи в усе густішому мороці. Врешті, коли згасли й останні промені, Фея — блідий привид тієї, що була спочатку,— печально запливла на човні в ебеновий потік, а чи вийшла звідти — сказати не можу, бо темрява повила все навкруги і я більше не бачив її чарівливої постаті.