Острів доктора Моро

Страница 35 из 37

Герберт Джордж Уэллс

Радість прокинулась у мене в серці. Але був я людиною непрактичною, від чого не раз у житті потерпав. Оце й тепер спорудив я свій пліт за милю або й далі від берега, і, доки волік його до води, він розвалився на шматки. Може, воно було й на краще, що я не пустився на ньому в море, але тоді я так переживав свою невдачу, що кілька днів пригнічений тинявся берегом, поглядаючи у воду і думаючи про смерть.

І все-таки мені не хотілося помирати. Невдовзі одна подія нагадала мені, що моє зволікання — непростимо легковажне, бо небезпека з боку цих страховиськ дедалі більшала. Якось лежав я в затінку під загорожею, дивлячись на море, коли це щось холодне так несподівано торкнулося моїх п’ят, що я аж здригнувся. Схопившись, я побачив біля себе маленького лінивця. Він давно вже втратив здатність розмовляти й хутко бігати, гладенька шерсть його все густішала, а куці лапки викривилися ще більше. Він застогнав, а коли побачив, що я звернув на нього увагу, трошки відбіг до кущів і оглянувся.

Спершу я не зрозумів, чого він хоче, і лише потім здогадався, що він кличе мене за собою. Я повільно, бо саме стояла спека, рушив за ним. Тільки ми дійшли до дерев, він видряпався нагору, бо, чіпляючись за виткі рослини, йому легше було пересуватися, аніж по землі.

І раптом на витолоченій траві я натрапив на жахливий бенкет. Долі лежав мій сенбернар, мертвий, а гієно-свиня припала до нього, обхопила ще теплий труп своїми гидкими лапами і, гризучи, аж повискувала від насолоди. Коли я підійшов, вона підвела на мене блискучі очі, вишкірила закривавлені зуби і погрозливо загарчала. Вона зовсім не злякалася й не знітилась — від колишнього олюднення не залишилося й сліду. Я ступив крок уперед, зупинився й витяг револьвер. Нарешті я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч.

Вона й не думала тікати. Вуха її прищулились, шерсть наїжачилась, і все тіло припало до землі. Я націлився їй проміж очі й вистрілив. Вона кинулася на мене, збила з ніг, немов кеглю, і своєю огидною лапою вдарила по обличчю. Але не розрахувавши, вона перестрибнула через мене, і я упав їй під ноги. Та, на щастя, я не схибив, і це був уже передсмертний стрибок. Я вибрався із-під цього бридкого тягаря і, тремтячи, звівся на ноги. Хай там що, а ця небезпека минула! Однак я був певен, що це тільки початок подій.

Обидва трупи я спалив на вогнищі, що розклав з усякого гілляччя. Тепер мені було ясно: якщо я не виберуся з цього острова, то смерть моя — питання тільки часу. Тварини, крім однієї чи двох, покинули яр і в хащах острова поробили собі лігва згідно зі своїми нахилами. Деякі з них блукають вдень, більшість же вдень спить, і прибульцеві острів міг би видатись пустельним. Зате вночі повітря сповнюється жахливим тваринним риком та завиванням. Я майже зважився знищити їх усіх — розставивши пастки або ж орудуючи ножем. Мав би я досить набоїв, я б відразу почав діяти. На острові залишилось якихось двадцятеро хижаків,— найжорстокіші з них були вже мертві. Після загибелі собаки, останнього мого бідолашного друга, я також призвичаївся спати вдень, щоб уночі бути насторожі. Свою схованку між стінами загорожі я перебудував, зробивши там такий вузький прохід, що всякий, хто б наважився туди пролізти, неминуче зчинив би страшенний шум.

Тварини розучилися вже добувати вогонь і стали його боятися. Я ж знову заходився якнайретельніше збирати стовбури та гілля, щоб змайструвати новий пліт.

Тисячі всіляких труднощів стояли на моєму шляху. До того ж я взагалі до ремесла нездатний,— моє навчання закінчилось раніше, ніж по школах запровадили ручну працю,— однак більшість потрібних для плоту матеріалів зрештою таки я подіставав і цього разу подбав, щоб пліт був уже достатньо міцний. Єдине лихо, якому я не міг зарадити,— це те, що не було аніякої посудини для води, а без води плавати довгий час у цій безлюдній частині океану — річ неможлива. Я б уже зліпив собі якого-небудь горщика; та ніде тут не траплялося мені глини. У відчаї блукав я по острову, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із становища. І з того безсилля я так лютував, що кидався до першого ж дерева, яке попадало мені на очі, й рубав його на цурпалки. Але придумати не міг я нічого.

Аж раптом одного дня, одного чудового дня, сталася у мене велика радість: на південному заході я помітив невеличке вітрило, наче малої шхуни. Я зараз же розпалив велике вогнище з різного гілляччя і так стояв під жаром багаття і полудневого сонця. Весь день стежив я за тим вітрилом, не пивши й не ївши, аж голова в мене йшла обертом; тварини підходили, поглядали на мене, ніби дивувалися, й відходили геть. Суденце було далеко, а настала ніч — то й зовсім поглинула його, і я до ранку метушився, підтримуючи велике полум’я; очі тварин зачудовано світилися з темряви. На світанку суденце було вже ближче, і я побачив, що це невеличкий брудний вітрильник. Зір мій стомився від напруження, і я дивився, очам своїм не вірячи. У човні сиділо двоє: один на носі, другий — біля стерна. Тільки човен плив якось дивно: носом він не тримався проти вітру,— просто його гнала течія.

Коли вже зовсім розвиднілось, я став махати до них залишками своєї одежі, але вони не помічали мене і сиділи собі й далі один навпроти одного. Тоді я кинувся на ту частину мису, що найдалі виступала в море, і заходився розмахувати руками й гукати. Ніхто не відповідав, а човен самоплином усе йшов уперед, дуже повільно наближаючись до бухти. Раптом з човна знявся великий птах, та ніхто в човні не ворухнувся і не звернув на нього ніякої уваги. Птах окреслив коло і полетів далі, вимахуючи дужими крильми.

Я перестав кричати, сів на землю і спер голову на руки, але погляду від човна не відводив. Повільно-повільно сунув човен на захід. Я міг доплисти до нього, але якийсь холодний невиразний страх стримував мене. Пополудню човна нарешті прибило до берега — десь за сотню ярдів на захід від руїн загорожі.

Люди в човні були мертві — вони померли так давно, що тільки я, нахиливши човен, витягнув їх, вони зараз же розсипалися на порох. В одного на голові була копиця рудого волосся, як у капітана "Іпекакуани", а на дні човна валявся брудний білий кашкет. Коли я стояв біля вітрильника, три тварини, скрадаючись, вийшли з кущів і принюхались у мій бік. Мене мало не занудило від огиди. Я відштовхнув човен од берега і вибрався на борт. Двоє з тих тварин були вовки,— вони підступили ближче, ніздрі у них дрижали, очі іскрилися; третя була невимовно жахливим покручем ведмедя та бика.