Серце моє шалено стукотіло. Невдовзі на заході показалася широко окреслена бухта, і я зупинився знову. Водночас зупинилася й безмовна тінь десь на віддалі десятьох ярдів. На далекому вигині бухти блищала маленька світла цятка, весь піщаний берег сірів, освітлений блідим сяйвом зірок. Цей маленький вогник був за якихось дві милі звідси. Щоб дістатися туди, мені треба було пройти через ліс, де чатували чорні тіні, а тоді спуститися по схилу, що заріс кущами.
Тепер я міг ясніше розгледіти свого переслідувача. Це був не звір, бо стояв він вертикально. Я розкрив рота, щоб озватися, та спазми перехопили мені горло. Нарешті я вигукнув:
— Хто це?
Ніхто не відповідав. Я ступив крок наперед. Тінь не ворухнулася, тільки ніби зіщулилась. Я спіткнувся об камінь. Це підказало мені одну думку. Не зводячи очей з темної постаті переді мною, я нагнувся і підняв каменюку. Помітивши мій рух, постать по-собачому хутко відсахнулася й умить зникла в темряві. Я пригадав, як ото, було, в школі ми відбивалися від великих собак, і, поклавши камінь у носову хустинку, намотав її кінці на руку. З темряви почувся рух,— здавалося, що нападник мій відступає. Водночас спало й моє збудження. Я почав тремтіти, увесь вкрившись холодним потом, коли вгледів, що супротивник тікає.
Пройшло кілька хвилин, доки я зважився рушити поміж кущів й дерев униз до узбережжя. Спочатку я йшов, а далі кинувся бігти. Досягши піщаного берега, я раптом почув, що хтось із тріском женеться за мною.
Зовсім очманівши від страху, я чимдуж побіг по піску. Одразу ж навздогін мені почувся легкий, швидкий тупіт. Я дико закричав і ще наддав ходи. Якісь темні невиразні істоти, завбільшки з кролика, вистрибом ховалися по кущах, коли я біг уздовж берега. Доки житиму, не забути мені жаху цієї погоні! Я мчав біля самої води і чув, як по мокрому піску лопотіли слідом за мною чиїсь ноги. Десь далеко, безнадійно далеко, блимав жовтий вогник. А довкола була чорна ніч і тиша. Ноги мого переслідувача лопотіли все ближче й ближче. Я захекався,— бо ж не звик так багато бігати,— дихав із свистом, а в боці відчував такий гострий біль, ніби туди встромили ножа. Мені вже стало ясно, що таємнича істота наздожене мене раніше, ніж я досягну огорожі. Зовсім задихавшись і впавши у відчай, я раптом рвучко повернувся і з усієї сили вдарив свого супротивника, тільки-но він підскочив до мене. Камінь вилетів із хустки, немов із пращі.
Коли я обернувся, нападник мій, що біг на всіх чотирьох, зірвався на рівні ноги, і каменюка влучила йому просто в скроню — аж череп його хруснув. Людино-тварина зосліпу налетіла ще на мене, штовхнула руками, а потім, захитавшись, упала на пісок, лицем уткнувшись у воду, і лежала там нерухомо.
Я не зміг примусити себе підійти до цієї темної брили. Так я й залишив переслідувача там, біля води, що плюскотіла довкола, і він лежав під тихими іскристими зорями, а я подався далі на світло жовтого вогника хатини. Невдовзі з почуттям справжньої полегкості почув я жалібне виття пуми — те саме, що спонукало мене до обстеження цього таємничого острова. Незважаючи на страшенну втому й виснаження, я, зібравши рештки сил, кинувся бігти на той вогник. Мені видалося, ніби чийсь голос волає до мене з пітьми.
X. ЛЮДСЬКИЙ КРИК
Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:
— Прендіку!
Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом:
— Е-гей!
Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.
— Де ви були? — запитав він, утримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя.— Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.
Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.
— Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас,— сказав він.— Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...
Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.
— Ради Бога,— промовив я,— замкніть двері.
— Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? — запитав Монтгомері.
Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими фразами.
— Скажіть мені, що воно все це означає? — запитав я мало не в істериці.
— Нічого надзвичайно страшного,— відповів він,— однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.
Раптом страждальницьки завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:
— Хай мене грім поб’є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.
— Монтгомері,— запитав я,— що то за істота переслідувала мене — тварина це чи людина?
— Якщо ви зараз не ляжете спати,— сказав він замість відповіді,— то завтра й зовсім збожеволієте.
Я став навпроти нього.
— Що то за істота переслідувала мене? — повторив я своє запитання.
Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли.
— Коли судити з вашої розповіді,— сказав він,— то це, мабуть, була примара.
Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.
Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.
— Ось вислухайте мене, Прендіку,— почав він.— Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снотворного. А це,— він кивнув у бік загорожі,— триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.
Я мовчав. Схиливши голову, я закрив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.