Я відповів зовсім покірно, що не бунтував нікого, а хіба тільки від деяких баб позаписував пару опришківських пісень.
— Пане, не жартуйте! Справа поважна. Я маю докладну реляцію про все, що ви робили і говорили.
— То мене дуже тішить, коли се справді така докладна реляція, — промовив я. — То в такім разі пан староста певно знають, що я не зробив нічого противзаконного.
— Так що ж ви робили?
— Думаю, що ліпше буде, — осміливсь я відповісти зовсім скромно, — коли пан староста зволять мене випитати тілько про ті незаконності і бунтарства, про які там стоїть у реляції. А все інше пану старості може бути байдуже.
— Ні, пане! Ніщо мені не байдуже! — відповів усе ще грізно пан староста, знаючи добре, що в його реляції нема нічого такого.
Замість відповіді я поклав перед ним свою записну книжку, де я позаписував народні пісні і бібліографічні виписки із старих церковнослов'янських друків, знайдених мною в церкві того села — розуміється, руськими й церковнослов'янськими буквами. Пан староста вхопив книжку і почав перегортати картки, але на його чолі знов почала набігати гнівна жилка.
— А се що має бути?
— Записки і виписки, які я поробив у вашім повіті. Адже в реляції, певно, щось про них говориться.
Пан староста ще раз кинувся перегортати картки книжки і знов відвернувся від неї розчарований.
— Я сього монгольського письма не вмію читати. Розповіджте мені усно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?
— Жаль мені дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають се все ліпше.
— Відки у чорта маю я се знати? — скрикнув староста.
— З вашої докладної реляції. Зрештою пан староста веліли мене ув'язнити і закувати.
— Що? Закувати? — перебив мені староста. — Я велів вас... закувати? Пане, як смієте...
— Про се ми ще поговоримо пізніше. Я тілько думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядження жандармові в тім дусі, то мусите преці найліпше знати, якого злочину я допустився. Отже ж, жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин або зараз відставлено до суду.
Пан староста попав у велике пересердя і почав, очевидно збентежений, бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і зв'язку, — не знати було, чи то монолог, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах моральна проповідь.
— Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухуй, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, ні стій ні пожди, допустив аж до злочину. Се би вам було дуже на руку. Але я... пишно б я на тім вийшов! О ні, мої панове! Не туди взялися. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсім не так, як вам се сниться. Зовсім не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повіті. А тут приплентається такий панок бозна-відкіля і важиться без мойого дозволу і без контролю швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!
І нараз зупинився, приступив до мене майже ніс до носа і запитав швидко і остро:
— Про що ви говорили з мужиками минулої ночі на попівськім подвір'ї?
— Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.
— Ага, коли б, бестії, хотіли що сказати! Зрештою — розуміється — я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.
— Отець парох був також при тім. Запитайте пароха, — промовив я іронічно, бо ніяких нічних сходин на подвір'ї не було.
— Ага, сей якраз до того! — скрикнув сердито пан староста. — Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий... такий... такий шизматик найгіршого гатунку.
І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками і пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене — сим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.
— Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік... Як же ви могли бути такі необережні, такі... такі... такі неделікатні, їй-богу, c'est le mot2, неделікатні. Адже ж знаєте моє одвічальне становище і навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? Пощо?
Я витріщив очі і відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.
— Треба! — скрикнув він напівсердито а напівсумно. — Н-не, се можете говорити кому іншому. Мене чей же не переконаєте, що ви задля отсеї мазанини, — і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл, — задля сих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в душі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О так, се з вашого боку так гарно, так благородно!
Його голос із стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:
— Адже ж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може, цигарко позволиш? Ах, правда, не вживаєш, — пам'ятаю, пам'ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що боже змилуйся!
Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.
— Ах, Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням — що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся — і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та, — скажи мені сам, — як же тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!
Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір'ї сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптово, і на його лиці змалювалося заклопотання.