Виглядало на те, що загін гуронів вельми нечисленний. Але поступово, в міру як вони відходили на свою територію, до них долучалися ще одноплемінці, і врешті сила їхнього вогню стала впорівень із вогневі делаварів. Гейворд, криючись за прикладом індіянських вояків, раз у раз стріляв із своєї рушниці. Бій розходився не в жарт і з перемінним успіхом. Поранених було мало, бо супротивники вміло ховалися поза деревами і вихилялися звідти, тільки щоб націлитись і пальнути. Щодалі справи оберталися не на користь Соколиному Окові з делаварами. Розвідник завважив це, та не знав, як лихові зарадити. Він розумів, що відступати небезпечніше, аніж тривати на місці, але бачив і те, що гурони обходять делаварів збоку, не даючи їм змоги переховуватись за деревами, а відтак і стріляти. У цю скрутну хвилю, коли видавалося, що трохи не ціле вороже плем'я їх оточує, раптом під склепінням лісу прокотилась луна войовничих криків та гримоти пострілів з того місця, де був Анкес, — тобто з долини.
Цей напад одразу приніс полегкість розвідникові з товаришами. Спостерігши рух його загону, гурони тут не далися заскочити себе зненацька, натомість там, де бився молодий могіканин, вони не зорієнтувалися в числі ворожих вояків та в їхніх замірах і виставили надто малу свою силу. Слушність такої гадки підтверджувало як те, що бій швидко пересувався вгору до гуронського селища, так і те, що натиск на розвідників загін різко послабшав. Чимало гуронів було, очевидно, перекинуто на ту ділянку, яка виявилась тепер найважливішою.
Запалюючи своїх людей словом і прикладом, Соколине Око порушив загін уперед.
Наступ у такому примітивному бою полягав у тому, щоб перебігати від прикриття до прикриття все ближче до ворога. Делавари так і вчинили, і не без успіху. Гурони мусили відступити, бій пересунувсь у глиб лісу. В заростях гуронам легше було ховатись, отож запекла боротьба затягувалася надовше, а наслідок її все лишався непевний. Делаварам знов стало сутужно, поранених у них побільшало, хоч упасти ніхто ще не впав.
В цю скрутну хвилю Соколине Око спромігся прослизнути до того самого дерева, що правило за прикриття Гейвордові. Більшість його вояків була неподалік, трохи по праву руч, і завзято, хоч і намарне, обстрілювала прихованого ворога.
— Ви ще юнак, майоре, — мовив розвідник і, поставивши "оленебоя" на землю, тяжко сперся на його дуло. — І, можливо, вам доведеться колись вести ціле військо проти цих гемонських мінгів. Так оце вам нагода бачити всю індіянську тактику. Метка рука, швидке око й добре укриття — ось що в ній головне. Ну, а от коли б ви мали з собою роту американських королівських стрільців, як би ви ними тут розпорядилися?
— Багнет проклав би дорогу.
— Атож, з погляду білої людини ви маєте слушність. Але в такій глушині доводиться передусім заощаджувати людей. Звісно, кінь, — провадив далі — розвідник, задумливо похитуючи головою, — кінь, хоч як це прикро, стане рано чи пізно вирішальною силою в таких боях. Тварини вправніші за людей, і зрештою нам таки доведеться вдатися до коней. Щоб підковане копито притисло мокасин червоношкірого і, раз вистріливши, він не мав змоги наладжувати рушницю вдруге.
— На цю тему краще поговоримо іншим разом, — озвався Данкен. — Чи ми будемо нападати?
— Я не бачу нічого поганого в тому, щоб у вільну хвилину розважити над дечим корисним, — відказав розвідник. — Що ж до атаки, то вона мені не дуже до смаку — завше-бо треба два-три скальпи віддати. А проте, — додав він, нахиляючи голову й наслухаючись до відгомону далекого бою, — коли хочемо стати в помочі Анкесові, цих негідників мусимо відкинути.
Обернувшись, він владним і рішучим тоном гукнув щось до делаварів їхньою рідною мовою, йому відповіли радісним криком і на даний знак усі вояки, хутко вибігли з-поза дерев, які їм правили за захисток. Видовище стількох темних постатей, що дружно вихопилися бігти, спричинило поспішний, і отже малодійовий, вогонь гуронів, Не спиняючись перевести подих, делавари широкими стрибками, — наче пантери, що кидаються на здобич, — мчали до лісу. Перед вів Соколине Око, вимахуючи своєю страшною рушницею і пориваючи інших за собою. Гурт старших і досвідченіших гуронів не дався спровокувати себе на передчасний вогонь, і тепер, підпустивши делаварів ближче, кількома влучними пострілами вони забили трьох їхніх вояків. Побоювання розвідникове справдилось. Та проте навальності делаварського наступу це не стримало. Розлютившись, делавари вдерлися туди, де переховувався ворог, і придушили всякий можливий опір.
Бій урукопаш тривав лише коротку хвилю, а далі гурони кинулись відступати і скоро добігли до протилежного краю гущавини. Тут вони укрились і почали так відчайдушно боронитись, як бороняться, бува, зацьковані звірі. У цей критичний момент, коли наслідок битви знов уліг сумніву, ззаду гуронів пролунав постріл. Куля з посвистом пролетіла звідкілясь із галявини, де стояли бобрині хижки. Зараз же за пострілом почувся голосний і моторошний бойовий поклик.
— Це сагамор! — вигукнув Соколине Око й відповів Чингачгукові своїм громовим голосом. — Тепер ми вдаримо на них і спереду, і з тилу.
Дія цього пострілу на гуронів була просто блискавична. Приведені в розпач нападом з того боку, де не було як укритись, вони з разючим криком сипонули врозтіч по галявині, вже й не думаючи відбиватись. Чимало з них упало під пострілами та ударами невідступних делаварів.
Ми не будемо докладно розповідати ні про зустріч розвідника з Чингачгуком, ані про більш зворушливе побачення Данкена з Манро. Кількох поспішних слів вистачило, щоб з'ясувати обом сторонам ситуацію, і Соколине Око, сказавши делаварам, хто такий ватаг могікан, передав провід над загоном сагаморові. Це почесне становище, належне йому і за походженням, і за досвідом, Чингачгук прийняв з величною гідністю, яка завше скріплює на силі накази індіянського ватага. Ідучи слідами розвідника, він повів загін назад через гущавину; дорогою вояки оскальпували забитих гуронів, а своїх поховали. Врешті за порадою розвідника Чингачгук наказав загонові зупинитись.
Вояки, що змогли тепер вільно зітхнути після бою, розташувались на рівній місцині, де росло доволі дерев, щоб дати їм укриття. Попереду земля круто спадала вниз, і перед очима делаварів простягалось вузьке, в кілька миль завширшки, межигір'я, покрите лісом. У його темних нетрях Анкес і досі змагався з головними силами гуронів.