— Стій, стій! — скрикнув, вихоплюючись уперед, Данкен. — Гуроне, май милосердя! Візьмеш за неї викуп і станеш такий багатий, як ніхто в твоєму племені!
— Магуа червоношкірий. Йому не потрібні брязкальця блідолицих.
— Золото, срібло, порох, свинець — усе, що воякові треба, буде в твоєму вігвамі. Все, що годиться мати великому ватагові.
— Хитрий Лис дуже сильний, — одрізав Магуа, шалено шарпаючи безвладну Корину руку. — Він помстився.
— Всемогутній боже, чи ж ти це стерпиш?! — вигукнув Гейворд, у розпачі стискуючи руки. — В тебе, справедливий Таменунде, я благаю милосердя!
— Слово делавара сказане, — відповів мудрець, заплющуючи очі й сідаючи на своє місце, виснажений як розумовим, так і фізичним напруженням. — Муж двічі не каже.
— Що ватагові не годиться марнувати свій час, аби відміняти раз сказане, — це річ мудра й розважлива, — озвався тут Соколине Око, давши Гейвордові знак мовчати. — Але так само важливо й воякові перше добре все обдумати, а тоді вже вдарити томагавком бранця по голові. Гуроне, я тебе не люблю і не можу тобі сказати, щоб будь-який мінг бачив коли від мене ласку. Треба гадати, що як ця війна скоро не скінчиться, чимало ваших вояків спіткається зі мною в лісі. Отже зваж, кого тобі краще привести до табору: чи цю бранку, а чи таку людину, як я, що її ваше плем'я радо уздріло б неозброєною.
— Довгий Карабін хоче заплатить життям за цю жінку? — спитав Магуа і зупинився, завагавшись.
— Ні, ні, аж так багато я не сказав, — похопився Соколине Око, завваживши, як жваво знадився Магуа на його пропозицію. — Заміна була б нерівна: вояка у розквіті віку й сил віддати за дівчину, хай навіть і найкращу на цілому пограниччі. Я міг би згодитись уже тепер піти на зимову сплячку, ще добрих шість тижнів до того, як листя почне опадати, — але за умови, що ти звільниш дівчину.
Магуа похитав головою і нетерпляче махнув натовпові розступитися.
— Ну, то я ще докладу "оленебоя" до торгу, — додав розвідник з задумливим виглядом людини, яка ще не цілком наважилась. — Повір слову досвідченого мисливця — другої такої рушниці не знайдеш у жодній провінції.
Магуа не зволив навіть відповісти, силкуючись продертися крізь натовп.
— А ще, — додав знову розвідник, дедалі більше втрачаючи спокій, у міру того як гурон байдужішав, — коли б я погодився навчити ваших молодих хлопців стріляти, то, гадаю, ми б уже порозумілися?
Делавари й досі оточували Хитрого Лиса непрохідним муром, сподіваючись, що він таки пристане на мирову пропозицію. Але Магуа розлючено наказав їм дати дорогу, погрожуючи, що знов удасться до несхибної справедливості їхнього пророка.
— Що має рано чи пізно бути, того не минути, — мовив далі Соколине Око, звертаючи сумний і пригнічений погляд до Анкеса. — Мерзотник знає свою перевагу і не гребує нею. Хай бог тебе благословить, хлопче. Ти знайшов собі друзів серед своїх родами, і, сподіваюсь, вони будуть не згірше тобі віддані, аніж той, що не має в жилах і краплини індіанської крові. Щодо мене, то рано чи пізно, а доведеться вмирати; на щастя, не дуже кому буде й оплакувати мою смерть. Кінець кінцем ті гемони й так, мабуть, здеруть з мене скальпа, отож день чи два туди-сюди не багато заважить супроти вічності. Хай бог тебе благословить, — ще раз мовив завзятий лісовик, схилив голову і враз підніс її знову, тужливо вдивляючись в юнака. — Я любив вас обох, і тебе й твого батька, дарма що шкіра в нас відмінна і вдачею ми різні. Скажеш сагаморові, що навіть у найгострішій скруті я ніколи не забував його. А ти сам — спогадай мене часом, як будеш іти добрим слідом. І затям, хлопче: одне там небо чи два, а є на тім світі стежка, якою чесні люди завше можуть зійтися. Рушницю ти знайдеш, де ми її сховали; візьми її собі на пам'ять. І ще послухай, парубче: ваш індіанський звичай не відмовляється мстивості, тож не жалуй мінгам помсти. Це послабить біль утрати і розважить тобі душу. Гуроне, я пристаю на твою умову. Звільни жінку, і я твій бранець.
Такий вияв шляхетної самовідданості юрба привітала приглушеним, але виразно схвальним гомоном. Навіть найсуворіші з делаварських вояків не приховували свого задоволення мужньою жертовністю розвідника. Магуа зупинився і якусь хвилю, здавалося, вагався. Але коли скинув поглядом на Кору поглядом, у якому жорстокість дивно змішалася із захопленням, — ухвала його була категорична.
Він зневажливо крутнув головою на розвідникову пропозицію і мовив твердо й рішуче:
— Хитрий Лис великий ватаг, він не міняє своєї думки. Ходім, — додав він, панібратськи кладучи руку на плече бранці. — Гурон не пащекун. Ми йдемо.
Кора відсахнулася, сповнена жіночої гордості, і темні очі її спалахнули обурено. Гаряча барва залила їй обличчя до самих скронь, немов це опалив дівчину промінь призахідного сонця.
— Я твоя бранка і, коли настане пора, піду за тобою, хоча б і на смерть. Але насильство зайве, — сказала вона спокійно і обернулась до Соколиного Ока: — Шляхетний мисливцю, дякую вам від щирого серця. Тільки офіра ваша даремна, все одно я б не змогла її прийняти. Але ви можете чим іншим стати мені в пригоді, і то навіть більшою послугою. Гляньте на це знеможене бідолашне дитя! Не покидайте її, поки не допровадите до осель цивілізованих людей. Я не буду казати, — дівчина стисла шорстку розвідникову руку, — що її батько винагородить вас — таких-бо, як ви, людина не годна винагородити, — але він буде вдячний вам і поблагословить вас. А благословення чесної і похилої віком людини, повірте мені, чогось варте перед небом. О боже, коли б я могла почути благословення з його уст у цю тяжку хвилину!
Голос її заломився і змовк. Потому Кора підійшла до Данкена, що підтримував зімлілу Еліс, і мовила далі вже лагіднішим тоном, в якому любов боролася з жіночою стриманістю:
— Мені не треба вам казати, щоб ви берегли цей скарб. Ви її кохаєте, Гейворде, і це сховало б від вас тисячі її хиб, якби вона їх і мала. Вона така ласкава, лагідна, ніжна, добра, що кращої за неї годі й шукати. Навіть найгордіший з чоловіків не знайшов би що їй закинути. Вона вродлива… Така вродлива! — Кора в сумовитій задумі поклала свою, також гарну, руку на мармурово-біле чоло сестри і відкинула пасемко золотавого волосся, що спадало їй аж до брів. — А душа її цнотлива й чиста, як і шкіра в неї. Я б могла багато ще сказати — більш, мабуть, ніж дозволив би холодний розум, але я пошкодую вас і себе… — Голосу її не стало чути, вона схилилася над сестрою. Поцілувавши Еліс довгим палким поцілунком, Кора випросталась, бліда як смерть, але без жодної сльозинки в розгарячілих очах, і обернулась до Магуа. Тим самим своїм гордовитим тоном вона мовила: