— Чому ти хотів заткати мені вуха? — вдався він до Данкена. — Ти гадав, що делавари дурні й не здатні відрізнити молоду пантеру від кішки?
— Вони ще побачать, що гурон — це брехлива сорока, — відказав Данкен, силкуючись говорити по-індіянському образно.
— Гаразд. Ми переконаємось, хто здатен затуляти чоловікам вуха. Брате, — додав ватаг, звертаючись до Магуа, — делавари тебе слухають.
Так прямо запрошений до слова, гурон підвівся, розмірено й гідно вийшов на середину кола і, ставши лицем до бранців, прибрав пози промовця. Але перше ніж почати, він обвів поглядом усе коло зосереджених облич, наче хотівши пристосуватись у мові до своїх слухачів. На Соколиного Ока він глянув з шанобливою ворожістю, на Данкена — з неприхованою ненавистю, скулену Еліс ледь зауважив; зате на сміливій, владній і все-таки гарній постаті Кори око його затрималося на хвильку з таким виразом, який важко було визначити. Тоді, сповнений своїх темних замірів, він заговорив мовою, вживаною в Канаді і зрозумілою, як він знав, для більшості присутніх.
— Великий Дух, що сотворив людей, дав їм різної барви шкіру, — розпочав хитрий гурон. — Одні чорніші за вайлуватого ведмедя. Цим він сказав бути рабами й наказав їм повік тяжко працювати, як бобрам. На березі великого солоного озера, коли повіє південний вітер і великі човни їх перевозять цілими табунами, ви можете почути їхній стогін, голосніший за ревіння буйволів. Інших він зробив блідішими лицем за лісових горностаїв і наказав їм бути купцями — псами для своїх жінок і вовками для своїх рабів. Він дав їм невтомні крила, як у голуба, дітей, рясніше ніж листя на дереві, і захланність усю землю пожерти. Він дав їм язики, брехливі, як у дикої кішки; серця, як у кроликів, хитрість свинячу (але не лисячу) і руки, довші за лосеві ноги. Ці люди язиком своїм затуляють вуха індіянам, серце їхнє навчає їх наймати вояків, що воювали б задля них, хитрість допомагає їм гарбати багатства землі, а руки їхні огрібають простір від берегів солоної води до островів на великому озері. Від ненажерства їхнього їм аж вадить. Бог дав їм досить, а вони хочуть усе. Такі вони — блідолиці.
Іншим Великий Дух уділив шкіру, лискучішу й червонішу від цього сонця, — провадив далі Магуа, значливо показуючи на блідаве світило, що його проміння цідилося крізь імлу на обрії. — І зробив їх на свою подобу. Він віддав їм цю землю такою, як сотворив її: порослою лісом і багатою на дичину. Вітер валив їм дерева, сонце й дощ — овочі ростили, сніг приходив на те, щоб вдячності їх навчити. Навіщо їм дороги? Вони вміли й без доріг подорожувати. Вони бачили крізь гори. Коли бобри працювали, вони лежали в затінку й спостерігали. Улітку їх вітер остуджував, а взимку шкури гріли. Коли вони билися між собою, то тільки щоб довести свою мужність Вони були сміливі; вони були справедливі; вони були щасливі.
Тут оратор примовк і знов розглянувся довкола, чи розповіддю своєю дійняв він серця слухачів. Всюди він побачив очі, втуплені в нього, голови піднесені, ніздрі розширені — так наче кожен чувся на силі сам один направити кривди, заподіяні його народові.
— Якщо Великий Дух дав різні мови своїм червоним дітям, — вів далі Магуа тихим сумним голосом, — то це для того, щоб усі тварини могли розуміти їх. Декотрих він помістив серед снігів разом з їхнім братом — ведмедем. Декотрих — близько призахідного сонця, на дорозі до багатих ловецьких грунтів. Декотрих — у краю біля солодких вод. Але найбільшому й иайлюбішому своєму людові він подарував піщані землі над Солоним озером. Чи знають брати мої, як зветься цей народ обраний?
— Це ленапи! — вигукнуло водночас яких двадцятеро голосів.
— Так, це ленні-ленапи, — потвердив Магуа, схиляючи голову наче з пошани до колишньої їхньої величі. — Це були племена ленапів. Сонце сходило з-за солоної води й сідало за солодку воду і ніколи не крилося їм з очей. Та чи ж треба мені, лісовому гуронові, розповідати перед мудрим народом його історію? Чи ж треба нагадувати про їхні кривди, про давню їхню велич, про їхні подвиги й славу, про їхнє щастя і втрати, поразки й лиха? Хіба ж немає серед вас того, хто бачив це на власні очі й знає, що все це правда? Я скінчив. Язик мій змовк, бо серце моє наче з олива. Я слухаю.
Коли голос промовця раптом стих, обличчя кожного обернулось у бік усіма шанованого Таменунда. Відтоді, як патріарх сів, і дотепер він ані губ не розтулив, ані якого знаку життя не подав. Він сидів, немічно схилившись, і, здавалося, зовсім і не помітив стрілецького герцю, де розвідник так переконливо задемонстрував свою вмілість. Але добре розмірений голос Магуа мовби розбудив у ньому свідомість, і раз-другий він навіть підвів голову, наче прислухаючись. А коли лукавий гурон назвав його народ на ймення, старий звів повіки і подививсь на стовковище тьмяним безживним поглядом привида. По цьому він спробував підвестись, і коли двоє товаришів його підтримали, таки звівся на рівні ноги. Дарма що він хитався з кволості, але одразу набув владної постави.
— Хто тут каже за дітей ленапів? — запитав він глибоким горловим голосом, що лунко прокотився серед мертвої тиші. — Хто тут згадує минуле? Хіба яйце не стає хробаком, хробак — метеликом, щоб загинути потім? Навіщо згадувати делаварам про добро, що минулося? Ліпше дякуймо Маніто[32] за те, що нам лишилось.
— Це каже вайандот, друг Таменунда, — промовив Магуа, підступаючи ближче до підвищення, де стояв патріарх.
— "Друг!" — повторив мудрець, насуплюючи брови, від чого його обличчя посуворішало, хоч це була тільки тінь тої грізної суворості, що притаманна була йому за мужніх літ. — Хіба мінги владарі всієї землі? Що сюди привело гурона?
— Справедливість. Його бранці в його братів, і він прийшов забрати своє добро.
Таменунд обернув голову до одного з своїх двох супутників і вислухав коротке пояснення. Тоді глянув на прохача й пильно в нього вдивився. За хвилину він сказав — тихо й наче знехотя:
— Справедливість — це закон Великого Маніто. Діти мої, нагодуйте чужинця. А потім, гуроне, забереш своє добро й одійдеш.
Винісши цей урочистий вирок, патріарх сів і знов заплющив очі, наче йому любіш було з образами минулого, аніж із довколишньою дійсністю. Супроти його ухвали жоден делавар не наважився й уст розтулити, не те що опір їй чинити. Отож тільки Таменунд прорік свої слова, як четверо чи п'ятеро молодих вояків ступили поза Гейворда з розвідником і в млин ока спритно зв'язали їм руки. Данкен був так заклопотаний напівпритомністю Еліс, що не встиг і зауважити, як це сталось, а розвідник, — з поваги до делаварів, хай навіть і ворожих, — свідомо їм не противився. Хоча, правда, якби він повністю зрозумів, що було сказано, то, мабуть-таки, повівся б інакше.