Під час короткого й скромного підживку розмова була вкрай обережна й точилася тільки про лови, в яких Магуа недавно брав участь. Господарі, добре свідомі, що нинішній візит має під собою якісь глибші причини, може, важливі саме для них, вдавали, проте, — і то незгірше за людей кращого виховання, — ніби це річ природна. Коли всі загодили апетит, жінки позабирали дерев'яні таці й кабаківки, і обидві сторони почали готуватись до змагань у слові.
— Чи лице великого канадського батька знов прихилилося до його гуронських дітей? — запитав промовець делаварів.
— А хіба коли було інакше? — відказав Магуа. — Він називає мій народ "найлюбішим".
Делавар притакнув головою, дарма що гаразд знав неправдивість цих слів, і провадив далі:
— Томагавки ваших юнаків поруділи від крові.
— Цьому правда, але тепер вони знов чисті й тупі, бо англійців вибито, а сусідами нашими є делавари.
Співрозмовник жестом подякував за мирне запевнення й не сказав нічого. Тоді Магуа, наче цей натяк на різанину щось йому пригадав, запитався:
— Чи моя бранка не завдає клопоту моїм братам?
— Ми радо її гостимо.
— Стежка між гуронами й делаварами коротка й відкрита. Нехай мій брат відішле її до моїх жінок, коли вона завдає йому клопоту.
— Ми радо її гостимо, — ще більш вимовистим тоном сказав ватаг делаварів.
Магуа, трохи ошелешений, що йому так виразно відмовляють права одібрати назад свою бранку, але вдаючи байдужість, помовчав кілька хвилин.
— Чи мої юнаки залишають досить делаварам місця полювати в горах? — озвався він урешті.
— Ленапи — господарі на своїх пагорбах, — відповів делавар згорда.
— Це гаразд. Червоношкірі завше справедливі. Чого б вони мали гострити ножі й томагавки одні проти одних? Хіба ж блідолицих не більше, як ластівок буває в пору квітів?
— Добре! — вигукнуло воднораз двоє чи троє його слухачів.
Магуа зачекав хвильку, поки його слова влагіднять настрій делаварам, і додав:
— А чи не було чужих мокасинів у цих лісах? Чи не бачили мої брати слідів білих людей?
— Хай приходить мій канадський батько, — ухильно відказав співбесідник. — Його діти будуть йому раді.
— Коли Великий Ватаг приходить до індіян, то щоб мирно покурити з ними люльку у вігвамах. Гурони теж привітають його радо. Але в англійців довгі руки, і ноги їхні не знають утоми. Мої юнаки начебто бачили слід англійців біля делаварського селища.
— Вони не застукають ленапів зненацька.
— Це гаразд. Вояк, що не склепить очей, завше побачить ворога, — сказав Магуа і знов перевів мову на інше, не здолавши остороги співбесідника. — Я приніс дарунки моєму братові. Його плем'я не ступило на військову стежку, бо не вважало це за слушне, але друзі про них не забули.
Ознаймивши цей свій гойний намір, лукавий гурон підвівся і повагом розклав дари перед очима вражених господарів. Були то здебільша безвартісні оздоби, пограбовані від забитих жінок при форті Вільям-Генрі. Розподіляючи ці марнички, хитрий Магуа виявив не менше кмітливості, як і добиравши їх. Обдаровуючи ціннішим двох найвизначніших ватагів, один з яких був господар хатини, менш достойним він уділяв з решти, при тім ще підсипаючи їм компліментів, так що вони зовсім не чулися ображені. Одне слово, він так удатно намішав корисного з приємним, що йому не важко було одразу ж помітити, наскільки його щедрість та похвали прихилили до нього делаварів.
Цей добре виважений дипломатичний хід без загайки дав певні наслідки. Делавари стали менш поважні і більше привітні, а сам господар, задоволено оглянувши свою лев'ячу пайку в здобичі, сказав кілька разів з притиском:
— Мій брат — мудрий ватаг. Вітаємо його радо.
— Гурони люблять своїх друзів делаварів, — одказав Магуа. — А чом би й ні? Те саме сонце їх засмалило, і їхні праведники по смерті полюватимуть на тих самих землях. Червоношкірі повинні бути братами й пильно зорити за білими людьми. Чи не чув мій брат про шпигунів у цих лісах?
Делавар, що його ім'я означало "Твердосердий", забув цим разом про свою непохитність, якій, власне, завдячував таке прізвисько. Обличчя його пом'якшало, і він відповів уже без манівців:
— Чужі мокасини ступали біля мого табору. Сліди їх доходять аж до осель.
— І мій брат вигнав ті собаки? — запитав Магуа, мовби не завважуючи, що ця відповідь суперечить попереднім делаваровим словам.
— Це не випадало. Діти ленапів завше раді привітати чужинця.
— Чужинця, але не шпигуна!
— Хіба англійці посилають своїх жінок за шпигунів? Чи ж не казав гуронський ватаг, що його бранки взято в бою?
— І він не збрехав. Але англійці вислали вперед своїх розвідників. Вони були в моїх вігвамах, і ніхто їх там не привітав радо. Тоді вони втекли до делаварів, — мовляв, делавари наші друзі, бо серця їм відвернулися від їхнього канадського батька.
Удар виявився дошкульним — у цивілізованому суспільстві за таку вмілість Магуа зажив би слави неабиякого дипломата. Делавари й без того добре знали, що недавнім їхнім відступництвом французькі союзники невдоволені, а тепер ще їм дано на здогад, що й далі за ними стежитимуть підозріливо і з недовірою. Не треба було великої мудрості, аби побачити, що таке становище в майбутньому загрожувало для делаварів дуже прикрими наслідками. Адже далекі їхні селища, ловецькі грунти, сотні жінок та дітей, а також велика частина запасів — усе це ж було, власне, в межах французької території. Ось чому тривожну звістку Магуа — чого-бо гість і хотів — делавари сприйняли явно незадоволено, якщо не стривожено.
— Нехай мій батько гляне мені в лице, — сказав Твердосердий, — і він не побачить зміни. То правда, мої юнаки не виходили на військову стежку, — їм наснилось таке, щоб не йти. Але вони люблять і шанують великого білого ватага.
Чи ж повірить він цьому, коли почує, що найбільшого його ворога діти його приймають, як гостя? Коли йому скажуть, що кровожерний англієць курить люльку біля вашого вогнища? Що той самий блідолиций, який збавив віку багатьох його друзів, вільно собі ходить поміж делеварів? Е, ні! Мій великий канадський батько не дурень.
— Де той англієць, що делавар його боїться? — відказав співбесідник. — Хто це збавив віку моїх юнаків? Хто це смертельний ворог мого Великого Батька?