— Яка потреба була так спішитися з від'їздом, та ще й криючись?
— Якби кров онейди могла забарвити оці чисті води, ви прочитали б з неї відповідь, — одказав розвідник. — Хіба ви вже забули про того зайду повзучого, що його забив Анкес?
— Звісно, ні. Але ж він, здається, був сам один, а мерців нема чого боятись.
— Авжеж, той був сам. Однак індіянин з такого великого плем'я певен, що за його кров ворог заплатить передсмертним криком.
— Але наша присутність, авторитет полковника Манро можуть бути достатньою гарантією проти гніву наших-таки союзників, надто ще коли той нещасний сам у своїй долі винен. Сподіваюся, через таку дрібницю ви анітрохи не змінили нашого курсу.
— Гадаєте, що якби перед тим шельмаком став сам король, то його куля звернула б убік? — не здавався розвідник. — Чом же тоді той славний француз, старший на всю Канаду, не стримав гуронів від різанини, коли слово білого так дуже впливає на індіян?
Відповідь Гейвордову стримав стогін Манро. Перечекавши хвильку з поваги до горя свого старшого друга, майор мовив:
— За цю свою провину маркіз де Монкалм відповість перед богом.
— Отож-бо. Тепер ви маєте слушність, бо слова ваші спираються на віру й справедливість. Одна річ — кинути полк своїх солдатів поміж бранців та оскаженілих індіян, і геть зовсім інша — відмовляти дикуна від ножа й рушниці, раз по раз повторюючи "мій сину". Пі, ні! — провадив далі розвідник, оглядаючись назад на ледь видний за туманом та відстанню форт і сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Хай шукають у воді сліду! Л поки ті гемони розпитають у риб, хто це веслував цього погожого ранку через озеро, ми вже перекинемось на той бік Горікену.
— Але мавши ворогів попереду й позаду, ми весь час будемо в небезпеці.
— В небезпеці? — спокійно повторив Соколине Око. — Ні, зовсім ні. Пильно назираючи й наслухаючись, ми зможемо обігнати переслідників на кілька годин. А коли дійдеться до рушниць, троє з нас владають ними, як мало хто на пограниччі. Отож ніякої небезпеки. Правда, що нас, можливо, трохи притиснуть, ну й може статися сутичка чи там інша яка невелика пригода, але ми завше матимем де вкритися, і пороху нам не забракне.
Гейворд, мабуть, дещо іншої думки був про небезпеку, ніж розвідник, бо, нічого не відповівши, мовчки просидів декілька миль дороги. Вже світало, коли подорожні ввійшли у тіснину озера і стали швидко й обережно скрадатися між безлічі острівців. Цим шляхом відходив Монкалм із своїм військом, і наші подорожні не певні були, чи не полишив він індіян по засідках, аби його тили боронили і підбирали відсталих. Через це могікани та розвідник підпливали до вузької протоки як звикле тихо й сторожко.
Чингачгук відклав весло, а Анкес і Соколине Око гребли далі, проводячи суденце крутими й поплутаними каналами, де на кожному кроці могла чигати небезпека. Сагамор переводив пильний погляд з острівця на острівець, з гайка на гайок, а коли смуга води ширшала, гострим своїм зором сягав голих скель та похмуро навислого лісу над тісниною.
Гейворд розглядався з подвійною цікавістю: як через мальовничість місцевості, так і Через цілком природне побоювання якої немилої несподіванки. Він уже почав був сумніватись в останньому, коли це на знак Чингачгуків весла водносталь завмерли.
— Гу! — вигукнув Анкес майже в ту саму мить, коли легким стуком по борту човна батько його застеріг перед небезпекою.
— В чім річ? — запитав розвідник. — Озеро таке гладке, мовби вітрів тут зроду не було, і вперед видно на цілі милі. На воді ніде я не бачу ані цяточки.
Індіянин повагом підніс весло й показав ним у той бік, куди сам невідривно дивився. Данкен і собі звернув туди погляд. Кількадесят ярдів попереду лежав ще один порослий лісом острівець, такий тихий, мирний і самотній, наче він ніколи не знав людської ноги.
— Нічого я не бачу, — озвався він. — Земля й вода. І гарний краєвид.
— Тс-с! — перебив розвідник. — Так, сага-море, ти завше маєш слушність. Це тільки тінь, але вона неприродна. Бачите, майоре, онде мла висить над острівцем? Туманом її не назвеш, бо вона скорше скидається на тонку хмарину…
— Це випари з води.
Навіть дитина це знає. Але що то за чорніша смужка насподі тієї хмарини, понад ліщиною? Це від вогнища, і, гадаю, вже трохи пригаслого.
— То під'їдьмо ближче й переконаємось, — мовив нетерпляче Данкен. — На такому клаптику землі багато людей не приміститься.
— Коли про індіянську хитрість ви знаєте тільки з книжок та з міркувань білих, це зведе вас на манівці, якщо й зовсім не до смерті, — відказав Соколине Око, вивчаючи місцевість з характерною для себе проникливістю. — Якщо вільно мені висловити свою думку, то я скажу, що перед нами два виходи: або повернутись і відмовитись, отже, від наміру наздогнати гуронів…
— Ніколи! — вигукнув Гейворд занадто голосно, як на їхні обставини.
— Гаразд, гаразд, — поспішив Соколине Око жестом заспокоїти юнакову гарячковість, — я теж так гадаю, тільки що з досвіду свого я вважав за потрібне й цей вихід назвати. В такому разі нам треба пливти далі, а коли там у тіснині індіяни чи французи, то пробитись он тим межигір'ям. Чи слушно кажу я, сагаморе?
Індіянин тільки занурив весло в воду й погнав човна вперед, а що кермував саме він, то цей його рух вистачив за відповідь. Гребці ревно налягли на весла, і за яку хвилину човен дістався до місця, звідки вже стало видно цілий північний берег.
— Вони таки там, усі ознаки свідчать, — прошепотів розвідник, — два човни й дим. Мла ще покриває нас, а то б уже ми почули бойовий поклик цих негідників. Разом, друзі! Ми віддаляємось від них, кулі вже майже не досягнуть нас.
Добре знайомий тріск рушниці, куля з якої поковзом пролетіла спокійною поверхнею протоки, і пронизливий крик з острова перебили розвідникову мову й показали, що подорожан уже викрито. Наступну мить кілька тубільців скочило до своїх човнів і порвалося за ними навздогінці. Наскільки Данкен завважував, ці похмурі звістуни прийдешньої битви не спричинили жодної зміни ні в обличчях, ні в рухах могікан і розвідника, тільки весла надовше. Та згідніше занурювались у воду, і легенький човен мчав уперед, наче вільний птах.