Проте молодого офіцера найбільш зацікавило те, що він побачив на західному березі озера, близько південного його краю. На смузі землі, що звідси видавалася занадто вузькою, аби містити таку силу війська, але насправді мала кілька сот ярдів завширшки — од берега Горікену до підніжжя гір, — видніли білі намети та військове спорядження десяти тисяч чоловік. Батареї гармат було вже виставлено перед табором, і саме коли глядачі, дізнаючи різних емоцій, дивилися вниз, на краєвид, що розстилався, наче карта, у них під ногами, в долині розлігся гарматний гуркіт і громохкою луною прокотився вздовж пасма гір на сході.
— У них там лишень світає, — розвагом сказав Соколине Око, — і гармашам спало на думку пострілом збудити поснулих. На кілька годин ми припізнилися. Монкалм уже посів ліси своїми клятими ірокезами.
— Форт справді обложено, — відказав на те Гейворд. — Але хіба нема жодного способу туди добутись? Коли б навіть і полон, то у великому гурті воно легше, аніж потрапити нам знов до рук індіян, що скрізь тут нишпорять.
— Дивіться! — скрикнув розвідник, мимохіть звертаючи Корину увагу на оселю її батька. — Он як від пострілу сприснуло каміння із стіни комендантового будинку! Еге, ці французи розкидають його на кавалки швидше, аніж його було збудовано, хоч який він міцний і надійний.
— Гейворде, мені серце німіє, коли бачу, що батько в небезпеці, а я не можу поділити з ним його долі, — мовила безстрашна, але занепокоєна дочка. — Ходім до Монкалма, попросимо його пропустити нас. Невже б він відмовив проханню дитини, що прагне до рідного батька?
— Навряд чи ви донесли б своє волосся до французького намету, — недвозначно сказав розвідник. — Коли б мені хоч один з тих тисячі човнів, що он стоять порожнем над берегом, це можна було б зробити. Скоро буде по стрілянині, онде насуває туман, і день стане ніччю, коли індіянська стріла небезпечніш за гармату. Якщо ви змагаєте на силі й підете за мною, я спробую вас провести. Мені таки кортить дістатися до форту, хоча б задля того, щоб розігнати мінзьких собак, що ховаються край он того березового гайка.
— Ми готові. Заради такого ми згодні наразитися на будь-яку небезпеку, — твердо відповіла Кора.
Розвідник обернувся до неї з усмішкою щирої неприхованої похвали і сказав:
— Хотів би я мати тисячу дужих і бистроногих хлопців, що були б такі ж хоробрі, як ви! Тоді б я ще до тижня викурив цих варняків-французів назад до барлога, і вили б вони в мене, як пси на цепу або голодні вовки. Але рушаймо, — додав він, звертаючись до всіх, — туман так хутко западає, що в нас часу тільки вийти на рівнину та зашитись у ньому. І затямте: коли що зі мною станеться, посувайтесь далі так, щоб вітер віяв вам у ліву щоку; або, радніш, ідіть за могіканами, — вони завше винюшкують дорогу, вдень чи вночі.
Він махнув усім іти за собою і сам рушив униз крутим схилом, ступаючи невимушено, хоча й обережно. Гейворд допомагав сестрам спуститись, і за кілька хвилин вони були вже під горою, на яку оце недавно видиралися з такими труднощами.
Напрямок, що обрав Соколине Око, скоро вивів подорожан на рівнину, до місця майже навпроти воріт у західній стіні форту; тут, за яких півмилі від їхньої мети, розвідник зупинився, поки надійдуть Данкен з товаришами. Йшли подорожани жваво, та й твердість грунту цьому сприяла — тож не диво, що вони випередили туман, який важко розсновувався над озером, і довелося зачекати, поки густа імла повиє хвилястою пеленою ворожий табір. Могікани скористалися затримкою й викралися з лісу розвідати довколишню місцину. За ними неподалік пішов і розвідник, аби чимшвидше послужитися їхнім звітом та щоб і самому розглянутись на ближчій околиці.
За хвилину він повернувся, густо почервонілий, і в небагатьох словах виклав своє розчарування:
— Той хитрюган-француз виставив сторожу з червоношкірих та білих на самій нашій дорозі, а в цій млі на неї так само легко й наскочити, як і обминути її.
— А хіба не можна дати гака, щоб уникнути небезпеки, і вже потім вернути назад на нашу стежку? — запитав Гейворд.
— Звернувши з дороги в тумані, хто може сказати, коли він видобудеться на неї знову? Мла над Горікеном — це не повів із люльки миру й не дим після мушкетного стрілу!
Не встиг він скінчити, як розлігся гарматний гуркіт і ядро, поціливши молоде деревце в лісовій гущавині, відскочило від стовбура й упало на землю, прорізавши ще борозну в грунті. Ту ж мить вигулькнули обоє індіян, і Анкес, вимахуючи рукою, повагом мовив щось по-делаварському.
— Може й так, хлопче, — пробурмотів розвідник, вислухавши. — Прикрої лихоманки так не лікують, як зубного болю. Рушаймо, бо мла спадає.
— Стривайте! — скрикнув Гейворд. — Пер-ще поясніть, на що ви сподіваєтесь.
— Сподівання куценькі, але й те краще за нічого. Оце ось ядро, — мовив розвідник, копаючи нешкідливий уже метал, — зорало землю, летівши з форту, і коли ніякі інші знаки нам не дадуться, триматимемось напрямку цієї борозни. Але досить слів, ходім уже, коли не хочемо, щоб, розтанувши, мла полишила нас на півдорозі, на видноті для пострілів з обидвох таборів.
Гейворд збагнув, що й справді надійшла критична хвиля, коли вчинки вагоміші за слова. Ставши поміж сестер, він хутко повів їх із собою, не спускаючи з ока ледь видної постаті розвідника попереду. Небавом юнак упевнився, що Соколине Око анітрохи не перебільшив щільності туману, бо вже ярдів за двадцять подорожани насилу годні були розрізнити один одного крізь імлисту поволоку.
Вони взяли трохи ліворуч, пройшли півколом і вже покрили, як гадав Гейворд, половину відстані до форту, коли це за кільканадцять кроків почули грізний окрик:
— Qui va la?[22]
— Швидше! — прошепотів розвідник, знов одхиляючись ліворуч.
— Швидше! — повторив Гейворд, коли донеслося з десяток ворожих окриків, і кожен бринів погрозливо.
— C'est moi,[23] — озвався Данкен, скорше вже тягнучи, аніж ведучи за собою сестер.
— Дурню! Хто це — я?
— Друг Франції.
— Либонь, ти на ворога більше скидаєшся. Стій, до лиха, а то спроваджу тебе на той світ! Ні! Вогонь, друзі, вогонь!
Наказ негайно було виконано, і туман розколошкали постріли з півсотні мушкетів. На щастя, не було змоги добре поцілити, і кулі протинали повітря збоку від наших подорожан, хоч так близько, що непризвичаєному слухові Девіда й сестер видавалося, наче вони повискують над самим вухом. Знову знялися крики, почувся наказ не тільки ще стріляти, а й переслідувати ворога. Коли Гейворд коротенько переказав зміст цих наказів, Соколине Око пристав і мовив рішуче й твердо: