Соколине Око зачекав, поки Чингачгук, прислухавшись, дав знак, що навіть найслабший відгомін переслідників геть потонув удалині, а тоді кивнув Гейвордові вивести коней та допомогти сестрам сісти верхи. Тільки-но це було зроблено, подорожани вибралися через розвалені ворота й рушили в бік, протилежний до того, звідки вони прийшли. Вступаючи з освітленої місяцем галявини у понуру лісову хащу, сестри нишком не раз ще оглядались на німотну могилу та на руїни укріплення.
РОЗДІЛ XIV
Вартовий. Хто йде?
Орлеанська Діва. Селяни, вбогі люди Франції.
В. Шекспір, "Король Генрі IV"
В поспіху полишаючи хатину, всі настільки були заклопотані порятунком, що ані шепотом ніхто не прохопився, аж поки заглибились у самий ліс. Розвідник знову вів перед, хоч тепер його хода, навіть коли вони відійшли досить далеко від своїх переслідувачів, була обережнішою, бо цієї лісової околиці він не знав. Часто він зупинявся порадитись із могіканами, показуючи на місяць або пильно приглядаючись до кори на деревах. Під час цих коротких перепочинків Гейворд і сестри, напружуючи загострений небезпекою слух, намагалися вловити бодай які-небудь ознаки близькості ворога. В такі моменти здавалося, що вся ця незмірна пуща спить вічним сном: ні найменшого звуку не чути було в лісі, хіба що десь іздалеки насилу долинав шемріт потічка. Птах, звірина, людина — коли й людині трапилося де бути в цій глушині — все мовби поснуло. Проте дзюркіт струмка, дарма що слабкий і ледь виразний, привернув увагу розвідника, і, облишивши вагання, подорожні впевнено попрямували в той бік.
Добившись до берега ручаю, Соколине Око знову пристав; він скинув із ніг мокасини і жестом сказав Гейвордові з Гаметом зробити те саме. Ступивши потім у воду, вони йшли річищем майже годину, не зоставляючи по собі сліду. Місяць уже сховався за величезні чорні хмари над західним обрієм, коли вони вибралися з неглибокого й звивистого потоку і піднялися на піщану рівнину, порослу лісом. Тут розвідник почувся як дома, бо ступав тепер твердо й рішуче, мов людина, певна своїх знань. Стежка незабаром почала спинатись вище, і подорожні зауважили, що гори обабіч усе ближчають г що недалеко вже й до ущелини.
Раптом Соколине Око зупинився і, зачекавши всіх інших, промовив тихо й спокійно, від чого слова його звучали ще поважніше в німотній темряві довкілля.
— Легко впізнавати стежки, знаходити солоні джерела та корита потоків у глушині. Але хто, бачивши цей краєвид, насмілився б сказати, що могутнє військо стояло онде під отими мовчазними деревами серед гір?
— То ми недалеко від Вільям-Генрі? — спитав Гейворд, ближче підступаючи до розвідника.
— Туди ще довга й утомлива стежка, і найбільший клопіт впасти на неї. Дивіться, — мовив він, показуючи на невелике озерце поміж дерев, на тихій поверхні якого відбивались яскраві зорі. — Оце Кривавий ставок, а я стою на землі, де не тільки часто проходив, але де й боровся колись із ворогом цілий довгий день від рана до смерку.
— А! То під цим понурим і завмерлим плесом знайшли собі могилу полеглі герої! Я чув цю історію, але ніколи не бував сам на озері.
— За один день ми тричі билися тут з французами, — провадив Соколине Око, радше снуючи свою власну думку, аніж відповідаючи Данкенові. — Сотні французів бачили сонце востаннє того дня, і, коли було вже по всьому, мертвих, а то й поранених тільки повкидано у цей-от ставок. На власні очі я бачив, що його вода забарвилася кров'ю і стала така червона, як ніколи вода в природі не буває.
— Зате це хоч мирна, сподіваюсь, могила для вояка… То ви, отже, довго служили на цьому прикордонні?
— Я? — перепитав розвідник, з вояцькою гордістю випростовуючи свою високу постать. — Ці гори небагато чули рушничних пострілів не від моєї рушниці, а поміж Горікеном і річкою ледве чи знайдеться хоч одна квадратова миля, на якій мій "оленебій" не повалив би живої істоти, — чи то ворога, чи дикого звіра. Тс-с! Он нібито щось проходить над берегом ставка!
— Невже в цьому похмурому лісі знайшовся ще хтось, як і ми, безпритульний?
— Цей хтось, може, не дуже дбає за дах над головою чи притулок, а нічна роса не зволожить тіла, що цілі дні у воді, — відказав розвідник, конвульсійно стиснувши плече Гейвордові. Сила того стиску недвозначно посвідчила, що хоч який розвідник хоробрий, він не вільний від забобонного ляку.
— На бога! Це людська постать, і вона надходить! До зброї, друзі, бо ми не знаємо, що це за проява.
— Qui vive?[21] — спитав суворий голос, що в цій безлюдній понурій місцині справді-таки прозвучав як поклик із того світу.
— Qui vive? — озвався той самий голос, і зараз же клацнув спуск, а незнайомець став у погрозливу позу.
— Франція, — відповів французькою мовою Гейворд, виходячи з тіні дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька ярдів від вартового.
— Звідки й куди ви такої ранньої години? — спитав гренадер, вимовою даючи знати, що він родом із самої Франції.
— Я повертаюся з розвідки і йду спати.
— Ви королівський офіцер?
— Звісно, друже. Чи я тобі видався англійським колоністом? Я стрілецький капітан. — Гейворд зорієнтувався, що вояк був саме із стрільців. — Зі мною дочки коменданта фортеці. Ага, ти вже чув про це. Я взяв їх у полон біля другого форту й веду до генерала.
— Слово честі, пані, мені вас дуже шкода, але таке військове щастя! — мовив молодий солдат, галантно віддаючи честь. — Ви побачите, що наш генерал шляхетна людина і вельми ґречний з дамами.
— Як звичайно військові, — відказала по-французькому ж Кора, нітрохи не збентежившись. — До побачення, друже, бажаю вам приємніших обов'язків, аніж ці вояцькі.
Солдат чемним уклоном подякував за добрі побажання, Гейворд ще додав: "Добраніч, мій друже!", і подорожани спокійно рушили вперед. А вартовий далі собі став походжати над берегом завмерлого ставка, у думці навіть не покладаючи, що ворог може бути аж такий зухвалий. Він стиха почав наспівувати слова, що сплили йому в пам'яті, коли побачив жінок, — чи то, може, їх йому підказали спогади про далеку й прекрасну вітчизну:
Вино й кохання — вічно хай живуть…
— Добре, що ви зрозуміли цього негідника, — прошепотів розвідник, коли вони відійшли досить далеко, і знов опустив рушницю. — Я одразу збагнув, що він із тих невгомонних французів. Його щастя, що заговорив з нами по-дружньому, а то б і йому знайшлося місце в ставку серед земляків.