— Це я завдячую своїм кісткам та м'язам, — втішений компліментом, озвався мисливець, простодушно оглядаючи своє мускулясте тіло. — Там, по селищах, можна знайти й кремезніших і важчих людей, але вам довелося б довгенько між ними попошукати, перше ніж знайшовся б такий, хто здатен пройти п'ятдесят миль, не переводячи віддиху, або ж цілі години бігти на ловах за гончаками на відстані голосу. Отож правда, плоть і кров не в усіх однакові, і цілком природна річ, що панночкам треба перепочити після дня, такого багатого на переживання та враження. Анкесе, очисть джерело, поки ми з твоїм батьком приготуємо цим тендітним голівкам дашок з каштанового віття та постелимо ліжника з трави та листя.
На цьому розмова припинилась, і мисливець із товаришами заходився лаштувати ночівлю для своїх підопічних. Струмок, що багато літ тому спонукав індіян саме тут спорудити своє тимчасове укріплення, невдовзі очищено від листя, і кришталево-чиста вода, бризнувши з джерела, зросила зелений пагорок. Тоді над одним із кутків будівлі зліпили сяке-таке накриття, щоб захистити від рясної в тому кліматі роси, а долі настелили сестрам ложе з тонкого гілля кущів та висхлого листя.
Поки ревні лісовики клопоталися цим готуванням, Кора та Еліс трохи підвечеряли — більше з обов'язку, аніж відчуваючи голод. Потому вони вступили поміж стіни будинку і вклалися на запахущому ліжникові. Незважаючи на прикрі спогади й передчуття, сестри скоро заснули сном потомлених людей, і сон їм леліяла надія на завтрашній день.
Данкен почав лагодитись на нічні чати зокола будинку, поблизу дівчат. Але розвідник, помітивши його замір, показав на Чингачгука, що спокійно розташувався на траві, і сказав:
— Очі білого занадто важкі й невидющі для такого чатування. Цей могіканин буде наш вартовий, тож лягаймо спати.
— Минулої ночі я виявився сплюхом, — мовив Гейворд, — і тому мені менш потрібен відпочинок, ніж вам, що повелися як справжній вояк. Спіть собі всі, а я пильнуватиму.
— Якби ми були в білих наметах шістдесятого полку і ворогом нашим були французи, я б і не хотів кращого вартового, — відповів розвідник. — Але в такій темряві, серед згуків дикої пущі ви будете безпорадні, як мале дитя, і вся ваша пильність ні на що не здасться. Отож укладайтеся спати, як ми з Анкесом, і спіть спокійно.
Гейворд побачив, що молодий індіянин і справді тим часом простягся на схилі пагорка, не маючи наміру втратити ні хвилини, приділеної для сну. За його прикладом пішов і Девід, що йому язик дуба став у роті — через гарячку, викликану раною, ще й посилену виснажливим переходом. Не хотівши далі марно сперечатись, юнак удав, ніби згоджується з розвідником, і приліг під хатиною, спершися спиною до стіни. В думці, одначе, він рішуче поклав собі не змикати очей, аж поки передасть звірений на нього безцінний скарб у руки самого Манро. Соколине Око, певний, що переконав Данкена, скоро заснув, і над глухим закутком пущі запанувала тиша, така ж глибока, як і тоді, коли наші подорожани прийшли сюди.
Довгий час Данкен не скорявся снові і пильно вловлював кожен звук із лісу. В міру того як вечорові тіні облягали місцину, він усе більш напружував зір. Але навіть коли зорі замерехтіли в нього над головою, він ще спроможен був розрізнити силуети своїх товаришів, що простерлися на траві, а також постать Чингачгука, що сидів випростуваний і нерухомий, подібний до одного з дерев, які темним муром оточували галявину. Він чув легке дихання сестер за кілька кроків од себе, і ані листок не шелеснув, щоб до його слуху не долинув той шепітливий повів. Врешті, однак, тужливий спів дремлюги змішався із скигленням сови, посоловілі Данкенові очі вже лише вряди-годи підводились до яскравого миготу зірок, і от йому вже видалося, ніби дивиться він на них через обважнілі повіки. Раптово шарпнувшись, він прийняв куща за вартового, а тоді голова його сперлася на плече, плече схилилося до землі й усе тіло безвладно розслабло. Юнак заснув твердим сном, і приснилося йому, що він — давніх часів лицар і стоїть на нічних чатах перед наметом визволеної королівни і має надію спобігти її ласки такою самовідданістю та пильністю.
Данкена збудив легкий удар у плече. Він скочив на ноги, невиразно собі пригадуючи, що це ж він був збирався вартувати цілу ніч.
— Хто йде? — запитав він, звичним рухом сягаючи рукою до боку, де б мала бути шпага. — Кажи! Друг чи ворог!
— Друг, — мовив упівголоса Чингачгук. Індіянин показав угору, на місяць, що крізь прогалини між дерев сіяв своє погідне світло просто на бівуак наших подорожан, і додав каліченою англійщиною — Місяць сходить, а форт білої людини далеко, далеко звідси. Пора рушати, поки сон склепив очі французові.
— Слушно мовиш. Збуди товаришів та осідлай коні, а я тим часом підніму панночок.
— Ми вже не спимо, Данкене, — почувся лагідний, сріблястий голос Еліс з-за стіни будівлі, — і готові швидко їхати, відсвіжившися сном. От ви здорожилися за день, а тут ще й цілий втомливий вечір вартували біля нас!
— Скажіть краще: мав би вартувати, бо мої зрадницькі очі знов мене підвели. Двічі вже я виявився не вартим тої довіри, яку мені даровано.
— Ні, Данкене, не заперечуйте, — усміхнувшись, перебила його Еліс, виходячи з тіні хатини на світло місяця, сама дуже гарненька по відпочинкові. — Я знаю, що ви легковажний, коли йдеться про вашу власну особу, і аж надто дбайливий заради інших. А чи не могли би ми тут трохи довше перебути, щоб ви теж відпочили? Кора і я — ми з охотою, з великою охотою, побули б на сторожі, поки ви й усі ці хоробрі люди поспите часинку.
— Якби сором міг відстрашити мене від сонливості, я повинен би був ніколи більше і ока не заплющити, — відказав юнак, знепокоєно дивлячись на щире обличчя дівчини, де, однак, не зауважив і натяку на який можливий докір. — Бо ж воно таки правда, що через власну легковажність я наразив вас на небезпеку, а тепер не спромігся навіть оберегти ваш сон, як належиться воякові.
— Ніхто, тільки сам Данкен може звинуватити Данкена в такій слабкості. Ходіть ляжте спати. Повірте мені, — хоч ми й слабосилі дівчата, а на чатах вистоїмо.